Власниця

Три роки назад мій чоловік забрав нашу дочку та переїхав з нею в інше місто. І з того часу я не можу побачитись з власною дитиною. І хто б знав, як я сумую за її сміхом.

У цьому великому будинку на околиці дачного кооперативу я залишилася сама. Два поверхи, порожній нині гараж, на горищі обладнане місце відпочинку та ігор для маленької Софії. Це все тепер належало тільки мені.

Я більше не сердилася на чоловіка. Знала, що Софійці буде краще у місті. Там більше дітей і ближче до школи. Цього року вона піде в перший клас і у неї повинні з’явитися нові друзі. Мені сумно від того, що я не зможу побачити якою вона стала гарною. Я не заплету їй стрічки у коси, не буду знімати на камеру її перший дзвоник.

Для мене лишилися тільки фотографії на поличках порожнього тихого будинку. На них ми втрьох. Ми молоді, щасливі та сповнені надій.

Ми з чоловіком купили цей будинок, коли я була вагітна. Тоді здавалося так романтично жити на околиці населеного пункту, бачити з вікон ліс, і на території мати власний вихід до ставка.

Ми встигли облаштувати будинок до народження Софійки. Відтоді почалися три з половиною найщасливіші роки нашого життя.

А потім чоловік поїхав. І я лишилася в домі одна. Стала його єдиною повновладною власницею. Спочатку мене гнітила тиша і темрява. Я постійно гучно вмикала телевізор або радіо, запалювала усюди світло. Сусіди навіть починали жалітися.

І я трохи вгамувалася. Спробувала змиритися.

Інколи я просто вешталася по будинку, ходила по території, згадуючи як Софійка гуляла надворі. Мій чоловік зробив для неї гойдалку власноруч. Маленька її обожнювала. Нині я іноді сідала та гойдалася на ній сама. Старі петлі вкрилися іржею та гучно скрипіли, але цей звук мене часом заспокоював.

Я навіть більше не ображалася на те, що деякі сусіди, заглядаючи через паркан, називали мій дім «будинком з привидами». Раніше це зачіпало. Але з часом я вимушена була визнати, що дійсно перестала стежити за домом. Територія заросла бурʼяном, вікна вкрилися павутинням, а підвіконня пилом. Двері та підлога скрипіли.

Треба було щось зробити з кількома кімнатами другого поверху. Чоловік намагався привести їх до ладу після пожежі, але облишив цю справу. Не доклеїв шпалери у дитячій, не повісив новий тюль.

Цей будинок був надто великим для мене. Тому час від часу сюди приїжджали люди.

Мені не подобалось, коли до мене приходили гості. Можливо, раніше я була досить товариською, але останнім часом усе змінилося. Вони привозили із собою історії власного життя. Особливо мене нервували сім’ї з дітьми.

Я пам’ятаю останніх людей, які приїжджали. У них було двоє дітей: старший хлопчик та молодша дівчинка. Остання була так схожа на Софійку, що моє серце майже розтануло. Майнула думка дозволити їм пожити в мене довше, щоб я просто могла гратися з дівчинкою. Їй подобалося як я розчісую її русяве волосся, граю з її ляльками. Але коли це побачили її батьки, здійняли галас. Дівчинка казала, що я не заподіяла їй шкоди, але мати не хотіла нічого слухати. Вони поїхали того ж вечора.

А перед ними була молода пара. Чоловік ходив по дому і вголос розмірковував, що йому хотілося б змінити в домі. В моєму домі! Він робив це кожного дня, п’ючи каву зранку. На четвертий день я не стерпіла. Вони поїхали, не проживши у мене і тижня.

Перед ними я майже пів року жила одна. Зима засипала будинок снігом. Я хотіла розвести в каміні вогонь, але не наважилася. Останнім часом боялася яскравих спалахів, хоча кілька років тому обожнювала розводити з чоловіком багаття.

Одного дня у мій будинок наважився залізти п’яний сусід. Розбудив мене посеред ночі, розбивши скло. Спочатку я злякалася. У темному домі, на околиці кооперативу, я була одна. Слухаючи його кроки, які гучно розносилися по будинку у нічній тиші, я згадала, що у чоловіка була битка. Та спускатися боялася. Натомість увімкнула світло і скинула битку на перший поверх. Сусід втік, так нічого і не знайшовши, але залишивши вибите скло.

Кілька днів після цього у домі було неймовірно холодно, поки чоловік, що жив за два будинки не допоміг мені, встановивши нове віконечко.

До весни панувала тиша. Мені навіть здалося, що я нарешті залишуся в будинку одна. Гості все не приїжджали, ніби закінчилися люди, які прагнули б пожити у такому мальовничому місці.

Але я знала, що знайдуться нові. Вони завжди знаходилися.

От і зараз, стоячи у дитячій, де залишилося ліжечко Софійки та деякі іграшки, а на поличці стояли фотографії у деревʼяних рамках, я побачила у вікно сірий електрокар, що підʼїхав до воріт. З нього вийшли четверо: дві дівчини та два хлопці. Їм було років по двадцять пʼять.

Притискаючи до себе рудого ведмедика з відірваним вухом, я підійшла ближче до вікна. Звично не звертала уваги на відсутність шпалер та чорні підкопчені сліди на стелі. Подивилася униз.

Перед домом вже кілька років стояла табличка. На ній був написаний телефонний номер. Він та інші слова вицвіли від сонця та дощів. Табличка з білої стала сіро-жовтою. Саме біля неї зупинився електрокар.

Гості озиралися навкруги, оглядали дім. Їхні погляди ковзнули по стіні, яку вкривала виноградна лоза. Один з хлопців відкрив хвіртку та першим ступив на стежку, що вела до парадного входу у будинок. Інші невпевнено почимчикували за ним.

Я простежила поглядом, як люди підійнялися по сходах. Почула, як відчинилися двері, які ніколи більше не зачиняла, ніби сподівалася, що мій чоловік з дочкою колись повернеться. Потім відклала іграшку Софійки та попрямувала у коридор. Варто було хоч привітатися.

Підходячи до сходів, я почула їх голоси.

- …а мати дівчинки загинула у тій пожежі, - говорив хлопець.

Я спускалася по скрипучих сходах, коли гості завмерли та одночасно повернулися до мене. Одна з дівчат розгублено спитала:

- Ви теж чуєте ці кроки?