Розділ 12. Погляд ілюзії

Після прогулянки містом я почувалася трохи спантеличеною. Сьогодні я дізналася про іншого короля — не того, кого звикла бачити. І під час нашої розмови вперше змогла зрозуміти його.

Не скажу, що простила за те, що він колись відібрав у мене вибір — рана ще надто свіжа. Але вперше за довгий час я не відчувала на нього злості. Лише тихе прийняття того, що його рішення тоді було… неминучим.

Я майже бігла на урок магії. Серце калатало — сьогодні в мене, окрім занять, була ще одна важлива місія: з’ясувати правду про це містичне дзеркало. Мені потрібні були відповіді.

І якщо він хоч словом дасть зрозуміти, що це може бути небезпечним — я позбудуся цього в ту ж мить.

Коли я зайшла до кімнати, магістр Невус уже чекав. У повітрі пахло паленим воском і старими сувоями. Світло магічної лампи ледь торкалося його плечей, а тіні від шаф танцювали на стінах.

— Доброго дня, професоре Невус, — тихо промовила я, боячись порушити дивну тишу. — Вибачте, я трохи затрималася.

— Нічого страшного, ваша високосте, — відповів він, не підводячи очей від свого записника. Його голос злегка відлунював, ніби простір сам підсилював кожне слово. — Сьогодні ви навчитеся створювати ілюзії… і бачити те, що приховано за чужими.

Я завмерла. Ілюзії. Слово відгукнулося в грудях легким тремтінням, наче хтось торкнувся до моєї магії зсередини. Це звучало складніше за все, що я робила досі. І водночас — небезпечно привабливо.

— Ілюзія, — продовжив Невус, нарешті піднявши на мене погляд. Його очі на мить спалахнули від відблиску лампи, — це не брехня. Це гра з увагою. Не зміна реальності… а лише того, як її здатні бачити очі.

Мені здалося, що повітря навколо злегка струменіло, ніби сама зала чекала, коли я зроблю свій перший крок у цей новий, примарний світ.

Він узяв у руки олівець. І за мить той перетворився на червону троянду. Немов вона була справжня. Її пелюстки ніжно сяяли в м’якому світлі кімнати, ніби ловлячи кожен промінь магії, що тихо струменів навколо.

Я не могла повірити своїм очам і підійшла ближче, переповнена хвилюванням. Провела пальцями по ніжних пелюстках, по її стеблу… і натрапила на шип. Гострий, як у справжньої троянди. Я відсмикнула руку і глянула на неї — але ніяких подряпин. Магія грала зі мною, і це відчуття було одночасно страшним і неймовірно чарівним.

— Дивовижно, правда, ваша високосте? — промовив він, уважно вдивляючись у мене, ніби читаючи мою реакцію на ілюзію.

— Не те слово… — видихнула я. — Я була впевнена, що вона справжня. Навіть думала, що поранила руку.

— Це і є ілюзія, — тихо сказав магістр. — Тепер ваша черга. Візьміть олівець і спробуйте повторити. Зосередьтеся на тому, що хочете показати. Влийте трохи магії.

Я подумала про білу троянду. Її холодний, ніжний світло-білий відтінок, кожну пелюстку, їхню тендітну текстуру… Спробувала спрямувати магію, але бачила лише олівець.

— Ви занадто напружуєтеся, — сказав він спокійно. — Просто закрийте очі і думайте про те, що хочете створити.

Я заплющила очі. У темряві думок переді мною виник образ троянди: її аромат, м’якість пелюсток, холодний дотик стебла. Моя магія відгукнулася на нього, наче хтось тихо заспівав у повітрі. Я відчула тепло в долонях, легке тремтіння повітря, що почало вібрувати навколо.

— Вітаю вас, ваша високосте, — промовив магістр. — Я бачу білу троянду.

Я здригнулася, і троянда миттєво розсипалася на дрібні, мерехтливі іскорки, які ще мить кружляли в повітрі, перш ніж зникнути.

— Все добре, — промовив він, і його голос звучав тепліше, ніж будь-коли. — Потрібно лише попрацювати над концентрацією. І зовсім скоро ви створюватимете ілюзії, неможливо відрізнити від справжніх.

Я кивнула. Усередині було дивне відчуття — ніби я відкрила двері в щось більше, ніж просто магію.

— А тепер ви повинні спробувати розвіяти ілюзію. Просто зосередьтеся і спробуйте побачити правду, — сказав він спокійним, майже медитативним тоном.

Магістр знову провів рукою — і в повітрі над його долонею з’явилася ромашка. Світла, ніжна, майже жива.

Я вдивлялася в неї, намагаючись розгледіти щось інше, те, що приховане за її образом. Але нічого не виходило.

— Дивіться уважно, — промовив він тихіше. — Зосередьтесь.

Я зібрала всю увагу в одну точку. Дихання стало важким, повітря навколо ледь тремтіло. Край пелюсток почав розмиватися, мов намальований аквареллю. Контур ромашки тоншав, зникав… поки врешті не перетворився назад на простий олівець.

Я похитнулася від різкої хвилі втоми, що накрила мене.

— Ви молодець, — м’яко підбадьорив магістр. — Розвіювання чужої ілюзії потребує набагато більше сили, ніж її створення. На сьогодні заняття закінчене. Обов’язково випийте перед сном чаю — він відновить ваше магічне джерело.

Він почав складати свої записи, гасити світло над столом. А я відчувала, як усередині піднімається напруга. У мене залишилася ще одна справа — і відкласти її я не могла.

— Магістре… — тихо озвалася я, ловлячи момент, коли він ще не вийшов. — Скажіть… чи існує дзеркало, яке може показати того, хто тобі дорогий?