Розділ 9. Королівське серце

Вечір опустився на місто м’якою напівтемрявою, і я повільно блукала кімнатою, досі переварюючи свій перший справжній день у цьому світі. Угорі тремтіли магічні світильники, які Гіта показала мені, як активувати. Їхнє тепле світло рівно заливало простір, ніби намагаючись втримати мої думки від розпаду.

День був довгим, насиченим, майже задушливим від новизни. І я вже знала: це тільки початок. Попереду — більше, складніше, глибше. А назад… дороги більше не існувало. Я її відрізала сама.

Двері тихо прочинилися, і в кімнаті з’явилася Гіта з підносом у руках. Разом із нею у повітрі розлився аромат теплих булочок із корицею і пряного чаю — такий густий і затишний, що в мене мимоволі потекли слинки.

— Ваша Високосте, я принесла вечерю,— мовила вона м’яко, ставлячи піднос на стіл. — День у вас видався нелегким.

— Не те слово, — відповіла я, видихаючи. — Головне, що він нарешті скінчився.

Я сіла за стіл і обережно відламала гарний шматок булки. Вона була теплою, ароматною — майже як мамин сінабон. Я встигла добре зголодніти, і кожен укус був маленьким дивом: м’яка булка танула на язиці, а аромат кориці і легкий запах чаю ніжно обволікали мене, як теплий плед.

Чай, з тонким цитрусовим відтінком і чимось такою невловимою, ніжною ноткою, розкривався поступово, залишаючи після себе м’яке тепло. Це було не просто смакування — це було відчуття дому, спокою і магії одночасно. Я закрила очі, вдихаючи аромат і смак, відчуваючи, як наповнююсь чимось тихим, лагідним, немов цей момент створений тільки для мене.

— Це етерівська сльоза, — раптом почувся тихий голос позаду. Я здригнулася і повільно обернулася. У дверях стояла королева, її погляд був спокійний, але уважний, наче вона бачила мене наскрізь.

— Приправа до чаю. Росте на півночі королівства, у лісах. Знімає втому і допомагає відновити магічне джерело після занять магії.

Я знову вдихнула аромат чаю, і тепер усе навколо здавалося тихим, теплим і безпечним. Було відчуття, що світ зупинився, залишивши лише мене і цю мить — ніжну, солодку, магічну.

— Ваша Величність, — сказала я тихо, намагаючись дотримуватися уроків Леді Кетрін.

Але Ізабелла лише злегка махнула рукою, усмішка її була теплою, майже материнською.

— Не треба формальностей, Нікаріель. Коли ми наодинці, я просто твоя мама. І хочу, щоб ти так мене називала.

Я відчула, як серце стискається. Холодок невпевненості пробіг по спині.

— Вибачте… але ви для мене чужа, — промовила я тихо, зважуючи кожне слово. — Мене виховувала мама на Землі. Для мене поки що важко так вас називати.

У її очах з’явилася глибока суміш болю і ніжності. Королівська маска миттєво впала, залишивши лише жінку, яка страждала роками і нарешті стояла переді мною.

— Ти права, моя дитино… — тихо промовила вона, і її голос тремтів від почуттів. — Я не буду на тебе тиснути. Віддати тебе… це було найважче рішення у моєму житті. Кожен день, кожну мить я думала про тебе. Кожна година чекання була як мить вічності. Жодна розкіш, жодне свято не могли втамувати цей біль. Але я знала… знала, що так треба. Інакше я б втратила тебе назавжди.

Її руки трішки піднялися, ніби хотіли торкнутися мене, і я відчула, що за цим суворим королівським образом ховається любов, тихо пульсуюча й терпляча роками.

Я відчула, як щось тепле й дивне стискає груди, наче легкий вітерець торкнувся серця. Слова королеви, щирі й відкриті, проникали крізь мої внутрішні бар’єри, обережно відчиняючи двері, яких я раніше боялася.

— Тепер я хочу знати все, — промовила вона тихо, її голос був ніжним, майже шепотом. Вона зробила крок ближче, і я відчула тепло її присутності так, наче воно обіймало мене зсередини. — Як ти жила? Про що мріяла? Розкажи мені про Віку.

Я зробила невеликий рух назустріч, серце підказувало, що можна довіритися. Мій подих став спокійнішим, а стіна всередині тріснула, випускаючи назовні все, що досі я ховала.

Її погляд був лагідним і уважним, а тиша між нами наповнювалася тихою обіцянкою: я можу бути собою, і мене зрозуміють.

Не встигла я почати розповідь, як у двері постукали. В кімнату ввійшла управителька, леді Адераліса. Вона зробила глибокий реверанс і промовила:

— Вибачте, Ваша Величносте, — звернулася вона до королеви, — пробачте, що турбую, але щойно прибула головна кравчиня палацу. Вона бажає обговорити гардероб для Її Високості.

Ізабелла ледь зітхнула, ніби важко було переривати нашу розмову, але швидко зібралася й спокійно сказала:

— Добре. Клич її сюди.

Управителька тихо кивнула й залишила кімнату. Я залишилася сама, і тиша здавалася більш насиченою, ніж будь-коли. Дивна м’якість у грудях ще не вщухла, а думки плуталися, коли я нервово поправляла складки на сукні. Серце билося швидше, а руки відчували легку напругу — ніби весь день і вся магія цього світу концентрувалися в цьому маленькому, сповненому світла кутку кімнати.

Ізабелла сіла у крісло біля каміна, її постать виглядала велично, але погляд був теплим і сумним одночасно. Я відчула, як його м’яка вага лягла на мене — хотілося опустити очі, та водночас хотілося впустити в себе це тепло. Мовчання між нами стало як проміжок, де все можливо: страх і довіра, незнання й бажання бути зрозумілою, новий світ і його м’яка магія.