Розділ 6. Останнє побачення Віки

Я прокинулася важко, ніби всередині щось занадто велике, щоб поміститися в грудях, тиснуло з усіх боків. Сьогодні… Сьогодні я завдам болю тому, кого люблю найбільше. І я вже прокидалася з цим відчуттям — як із чужим холодом під ребрами.

Я певний час лежала, слухаючи, як десь у домі хтось тихо переміщується. Звичайна субота. Тиха, розслаблена, така знайома. І від цього ще болючіше: цей спокій уже не для мене.

Кухня зустріла теплом. Мама щось нарізала, тато читав новини — обидва виглядали такими домашніми, такими моїми, що в мене різко защеміло в горлі. Я спробувала всміхнутися.

— Я піду погуляти з Романом у гори сьогодні, — сказала я, наче це просто план на вихідний, а не… останній.

Мама підняла на мене погляд — м’який, теплий.

— Добре, доню. Гарна погода, відпочинете.

А мені хотілося сказати: я вас люблю, я б залишилася, якби могла… я не тікаю — я йду туди, куди мушу. Але голос не слухався. І я знала: як тільки відкрию рот — зламаюся.

У двері тихо подзвонили. Я знала, що це прийшов Роман.

У мене всередині щось здригнулося — суміш ніжності й болю. Я вийшла до нього вже одягнена, з рюкзаком, ніби ми справді просто гуляємо. Його усмішка була чистою, довірливою. Мені хотілося відвернутися, бо я не заслуговувала її.

— Готова? — спитав він лагідно.

Я ледь кивнула.

Перед тим як вийти з дому, я підійшла до мами й тата. Обійняла спершу маму. Її руки були знайомими, теплими, такими, які завжди підтримували, навіть коли я мовчала. Я притиснулася щокою до її плеча й затрималася на секунду довше, ніж зазвичай. Вона нічого не запитала. Просто погладила мене по спині.

Як прощання. Як благословення.

Потім був тато. Його обійми були коротші, але міцніші. Він провів рукою по моїй голові, як у дитинстві, і мені захотілося зупинити цю мить, сховати її в серці, ніби амулет.

— Гарної прогулянки, — сказав він.

А я лише видихнула:

— Дякую.

Коли я вийшла за двері, мені здалося, що щось невидиме залишилося позаду — частина мене. Попереду залишився лише Роман… і моя неминуча смерть для цього світу.

Ми піднімалися вузькою стежкою, що вела вгору між осінніми деревами. Листя під ногами м’яко шурхотіло, наче світ старався говорити замість мене — обережно, невимушено, так, щоб не поранити.

Роман ішов поруч, тримаючи мене за руку, і час від часу стискав долоню — ніби перевіряв, чи я все ще тут. Якби він знав, як сильно я чіплялася за цей дотик, якби тільки знав…

— Пам’ятаєш, — озвався він після довгої тиші, — як ми вперше прийшли сюди? Ти тоді жалілася, що холодно, а я намагався тебе зігріти, хоч сам тремтів від вітру.

Я усміхнулась. Так, пам’ятала. Пам’ятала кожну нашу спільну мить  так, ніби це було вчора, і водночас — ніби давно втрачено.

— Пам’ятаю, — прошепотіла я.

Мені довелося трохи відвести погляд, щоб він не побачив, як у мене блиснули очі.

Він зупинився, обернувся до мене й поправив капюшон, який сповз із голови.

— Ти точно в порядку? — спитав тихо, ніжно, турботливо.Тими словами, які завжди робили мене слабкою.

Я хотіла сказати "так" — швидко, звично. Але голос зрадницьки затремтів:

— Так… просто… думаю.

— Про що?

Я відчула, як серце в грудях стислося — болісно, спазмом, який майже вирвав із мене правду.

Про те, що сьогодні — останній день. Що ця стежка, цей погляд, це тепло — я маю забрати з собою, але вже ніколи не повернуся за новими спогадами.

— Про нас, — сказала я замість правди. — Про те, як добре мені з тобою.

Його погляд став м’якшим, теплішим — таким, від якого мені хотілося заплакати.

— І мені з тобою, — прошепотів він. — Завжди.

Це "завжди" відгукнулося в мені такою гострою ніжністю, що я ледь стрималася, щоб не обійняти його й не сховатися в ньому, як колись у дитинстві ховалась під ковдру від грози.

Ми рушили далі. Осінь огортала нас своїм холодним повітрям, деревами, що нагадували свічки на останньому вечорі, і цим туманом, який повільно стягував реальність довкола.

Я знала, що залишилося так мало часу. Але поки він тримав мене за руку, поки його тепло просочувалося в мої пальці, — я дозволяла собі вірити, що цей день може тривати трохи довше.

Коли ми піднялися вище, туман почав розсіюватися, відкриваючи далечінь — гори, вкриті жовтим листям, мов розсипане золото, і темні ялини, що стояли непорушно, наче мовчазні свідки. Тут завжди було тихо. Тиша, в якій чути власні думки… і саме цього я й боялася.

Роман зупинився першим, обернувся до мене й простягнув руку, щоб допомогти ступити на останній камінь. Я поклала свою долоню в його, і він легко підтягнув мене ближче, ближче, аж поки ми опинилися зовсім поруч.

Мій подих збився.

— Гарно тут… правда? — сказав він тихо, майже шепотом.