Розділ 2. Правда

Я сиділа в тиші, дивлячись у нікуди. Документ лежав на столі, холодний і чужий, мов уламок іншого життя, що випадково потрапив у моє. Здавалося, навіть повітря стало густішим, важчим. Світ завмер — ні годинника, ні шуму з вулиці, лише глухий гул у вухах, схожий на море, коли тоне корабель.

І раптом — клацання замка. Ключ провернувся, двері повільно відчинилися. Голоси. Мамин сміх, татові спокійні слова. Вони звучали так мирно, що серце стислося від болю.
Їхня вечеря, мабуть, пройшла чудово.

А я сиділа тут, стискаючи кулаки, з відчуттям, що «як завжди» більше ніколи не буде.

Тиша між нами існувала ще до того, як вони переступили поріг.

— Ти вже вдома? — спитала мама, весело знімаючи пальто. — Ми думали, ти затримаєшся довше на святкуванні.

Я не відповіла. Просто сиділа за столом, тримаючи в руках документ. Пальці судомно стискали аркуш, і папір зім’явся, наче теж відчув напругу.

— Віко? — тато насторожено нахилився вперед. — Щось сталося?

Я підняла погляд. Повільно, ніби крізь густу воду.

— Так, сталося, — слова прозвучали тихо, але всередині все стискалося, мов від лез. — Я знайшла ось це.

Я поклала свідоцтво про усиновлення на стіл. Мама застигла. Усмішка сповзла з її обличчя, наче її стер хтось невидимий. Вона глянула на тата — коротко, безмовно. Потім на мене.

— Доню… — почала вона, але я перебила, і голос зірвався:

— Це правда?

Запала тиша. Навіть годинник на стіні здавався надто гучним — тік-так, тік-так — наче сам час чекав відповіді.

Мама опустила очі. Її губи ледь тремтіли, коли вона прошепотіла:

— Так. Це правда. Ми не хотіли, щоб ти дізналася ось так.

Мені стало важко дихати.

— А як ви хотіли? — голос мій затремтів, і я ледве стрималася, щоб не зірватися на крик. — Щоб я прожила все життя, не знаючи, хто я? Щоб і далі вважала все казкою, поки правда не вдарить отак, в обличчя?

Мама здригнулася, її очі наповнилися слізьми. Вона провела долонею по щоках, ніби намагаючись стерти не лише сльози, а й провину.

— Ми боялися тебе травмувати, — прошепотіла вона. — Ти тоді була така маленька… Ми не знали, як розповісти. Не хотіли, щоб ти страждала через це. Щоб думала, що ти чужа. Але ти з самого початку стала нашою. Рідною. Найдорожчою.

Тато повільно кивнув, опустивши погляд.

— Ми знайшли тебе в парку, — промовив тихо, майже шепотом, ніби боявся зламати цю спогадову тишу. — Було холодно, ніч… Ти лежала на лавці, загорнута в ковдру. Ми одразу звернулися до поліції, вони почали пошуки, але нікого так і не знайшли. Ми забрали тебе до себе… І через кілька місяців подали документи. Удочерили.

Його голос трохи здриґнувся на останньому слові, а я відчула, як у грудях щось стискається — суміш болю, здивування і дивного тепла від того, що саме ці люди зробили мене своєю.

Я слухала, не вірячи, що все це — про мене.

— Тобто мої справжні батьки просто… залишили мене? — слова виходили уривчасто, з болем. — Як непотрібну річ?

Мама зробила крок до мене, але я різко відвернулася, намагаючись приховати шок і біль у погляді.

— Ми не знаємо, чому це сталося, — тихо промовила вона. — Можливо, були причини, про які ми ніколи не дізнаємося. Ми навіть припускали, що тебе могли викрасти й залишити там… А твої справжні батьки шукали тебе. Ковдра, у яку тебе загорнули, була надзвичайно дорога… І ще — на шиї висів кулон.

Вона підійшла до шафи, відкрила невеличку коробочку. Усередині, на долоні мами, блиснула золота ланцюжка з кулоном — великий, прозоро-блакитний камінь, що світився у світлі лампи, мов крапля неба.

Його холодна краса заворожувала. Хотілося доторкнутися, вдягти, ніби він чекав саме на мене.

— Ми думали, що за допомогою кулона зможемо знайти твоїх справжніх батьків, — тихо додав тато. — Зверталися до ювелірів, але ніхто не зміг точно сказати, що це за камінь. Дехто навіть пропонував гроші, але ми відмовилися. Це твоє. Ми знали, що колись доведеться все розповісти… просто не могли знайти правильний момент.

— Тобто… мене ніхто не шукав, — сказала я з гірким усміхом. — Мабуть, я просто була непотрібна.

Мама підійшла ближче, її голос задрижав:

— Не кажи так, доню. Головне — що ми тебе знайшли. І з того дня ти стала нашою. Нашою дівчинкою, найріднішою у світі.

Вона простягнула мені кулон. Я не знала, чи брати його, але відчувала непоясненний потяг — ніби він кликав мене. Раніше я ніколи не вірила у містичне чи фентезійне. Та я взяла його в руки. Спершу він був холодним, але щойно пальці торкнулися поверхні, мене пронизало м’яке тепло. Спершу здалося, що це просто відчуття від металу, нагрітого долонею. Та тепло посилилося, розтікалося грудьми, стискаючи дихання.

Мить — і в голові промайнула тінь: нічне небо, плач немовляти, чужі руки, що ховають мене у ковдру. Я здригнулася й відпустила кулон.

— Обережно! — мама швидко підхопила ланцюжок. — Він, мабуть, холодний.