Розділ 1. День народження

Я прокинулася від лагідного дотику сонця. Промінці заглядали крізь штори, мов грайливі діти, і ніжно торкалися щік, немов шепочучи: «Сьогодні твій день». Усмішка сама з’явилася на обличчі — сьогодні мені виповнилось двадцять, і день обіцяв бути особливим. Легкість і передчуття кружляли в грудях, нагадуючи дитячі ранки, коли віриш, що світ готовий подарувати тобі маленьке диво.

Я ще лежала в ліжку, слухала, як місто прокидається, відчувала тепло постелі й запах ранку, який розливався по кімнаті. Минуле залишилося позаду, а попереду — день, який я хочу прожити так, як підказує серце.

Мене звати Вікторія Ясенова. Ще з дитинства мене вабила медицина. Пам’ятаю, як стояла поруч із лікарями й спостерігала, як вони спокійно та впевнено приймають рішення, від яких залежить чиєсь життя. Тоді я пообіцяла собі: колись і я зможу тримати чиєсь життя у своїх руках і нести відповідальність із надією та обережністю.

Сьогодні я вже студентка медичного інституту, навчаюся на третьому курсі й мрію стати нейрохірургом. Мені здається, що саме там, на межі між болем і надією, між останнім подихом і першим рухом пальців після операції, розкривається справжня суть життя. У цих митях — тиша, що гучніша за слова, і страх, який вчить не здаватися. Можливо, саме тому я обрала цей шлях: щоб навчитися бачити життя там, де інші бачать лише кінець.

Я озирнулась по кімнаті, і мій погляд упав на рамку зі світлиною, де ми з Романом усміхнені, закохані, безтурботні. Серце здригнулося від тепла, і я дозволила собі зануритися в той момент, ніби могла доторкнутися до нього крізь час. Кожна деталь — його погляд, усмішка, дрібні жести — оживала в пам’яті, і раптом день здався повним магії та передчуття.

Я згадала нашу першу зустріч. В інституті, коли здавала вступні екзамени. Тоді я була страшенно нервова, боялася, що все забуду, переплутаю, скажу щось не те. Здавалося, навіть повітря навколо гуділо від хвилювання. Я постійно відкривала й закривала пляшку з водою, ніби це могло заспокоїти руки.

І ось, під час чергового руху, я спіткнулася — і вода полилася просто на незнайомого хлопця.

— Ой! — вирвалося в мене. — Пробачте! Я зовсім не хотіла!

Він глянув на мене, і на його обличчі з’явилася усмішка. Не сердита — тепла, навіть трохи грайлива.

— Нічого, — сказав він, витираючи сорочку. — Ти мене просто освіжила перед стресом.

Я відчула, як щоки спалахнули, наче жар. Хвиля сорому змішалася з бажанням розсміятися.

— Я справді вибачаюсь... Я така незграбна, — пробурмотіла я.

— Нічого страшного, — повторив він і трохи нахилив голову, ніби зміряв мене поглядом. — Давай так: щоб заспокоїти свою совість, підеш зі мною на каву після екзамену. Обіцяю, просто кава — без підкатів.

Я всміхнулася, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Домовилися, — сказала я. — Але якщо я складу.

— Ти складеш, — впевнено відповів він. — Я в це вірю.

І тоді я вперше подумала, що, можливо, це знайомство змінить щось більше, ніж просто день вступу.

І ось оголосили моє ім’я. Серце в грудях затремтіло — ніби його теж викликали на іспит.

— Удачі тобі, — побажав він, і його усмішка була щира, тепла.

— Дякую. Мене, до речі, звати Віка, — сказала я, намагаючись усміхнутися, хоча всередині все стискалося від хвилювання.

— А я Роман, — відповів він. — Побачимось після.

Я кивнула і, глибоко вдихнувши, відчинила двері в аудиторію.

Екзамен пройшов спокійно. Усі страхи розтанули, щойно я сіла за стіл і побачила знайомі питання. Відповідала впевнено, навіть голос не тремтів. Коли викладач поставив підпис у заліковці — омріяна п’ятірка вже була в кишені. Я ледве стримала усмішку. Здавалося, весь світ засвітився тепліше.

Вийшовши з аудиторії, я з полегшенням видихнула й сіла на лавку в коридорі. Долоні ще тремтіли, але всередині вже було приємне відчуття — я впоралась.

Я чекала Романа. Час тягнувся повільно, і я навіть встигла подумати, що, мабуть, він пішов.

Та раптом знайомий голос пролунав поруч:

— Ну що, здала? — він усміхнувся, трохи нахиляючись до мене.

— Так, відмінно, — відповіла я, і не втрималася від усмішки. — А ти?

— Теж. Ти ж не передумала щодо кави? Все в силі?

— Звісно, — сказала я, відчуваючи, як серце легенько прискорює хід. — Я ж не відмовляюся від своїх слів.

— Тоді каву — і святкувати перемогу, — підморгнув він.

У кафе ми довго розмовляли. Час минав непомітно — розмова текла легко, як теплий літній дощ. Виявилося, що у нас багато спільного: улюблені книги, мрії, навіть погляд на майбутнє дивовижно збігався. Я сміялася, слухаючи його історії, і ловила себе на думці, що давно не почувалася так спокійно.

Тоді я ще не знала, чи подарує нам доля ще одну зустріч… але щось підказувало, що цей день запам’ятаю надовго.

Я вступила — і почалося нове життя. Перші дні в інституті були сповнені хвилювання й цікавості. І вже в перший день мене чекав сюрприз: Роман вчився в моїй групі. Ми часто сиділи поруч, разом готувалися до занять, жартували на перервах. З кожним днем ставали ближчими, і я ловила себе на думці, що шукаю його погляд серед натовпу.
Так, непомітно, із дружніх розмов і дрібних моментів народилося щось більше — наші перші справжні почуття. І одного дня ми вже не сумнівалися — ми пара.