Глава 43. Перескладання іспиту

Замість відповіді Сергій дістав з кишені смартфон та на повну гучність увімкнув ритмічну пісню. Всі присутні, що давно бажали тиші та спокою, неприязно поморщились.

— Ти зовсім вже? Пів на четверту! Люди сплять! — за останній вечір брат довів Андрія вже до нервового тику.

— Завдяки правоохоронним органам вже кілька годин як ні, — глухо видихнув чоловік й поманив співбесідників долонею. — Якщо хтось має ключі від нашої квартири, скоріше за все, нас вже не перший день прослуховують.

— Сусіди зараз поліцію викличуть. Звісно, у в’язниці нас ніхто не буде прослуховувати, — невдоволено пирхнув Андрій, якому вже набридло червоніти перед Стасом, що постійно рятував їхню родину від чергових проблем із законом.

— Сусідам вже відомо, що у нас відбулось вбивство. Побояться, — Сергій байдуже відмахнувся від дорікань брата. — Завтра я хочу перевірити одну теорію. Якщо мої підозри справдяться, можна буде зустрітися на нейтральній території для обговорення.

Компанія домовилась зв’язатися вже наступного дня й вирішила поспати хоча б кілька годин.

— Ярино, — коли всі розійшлися по кімнатах, Костянтин зупинився у коридорі біля дверей та окинув дівчину важким поглядом. — Нащо ти це зробила?

— Ти про що? — Ярина наївно підняла брови, але варто їй було зустрітися очима з похмурим поглядом, як вона зніяковіла. — Не знаю, — дівчина ніяково заправила волосся за вуха, нервово зчепила пальці рук між собою й відвернулась. За останні години вона нарешті усвідомила, до яких наслідків могло привести її ірраціональне та імпульсивне рішення захистити його. Він нічого не відповів та, мовчки, пішов.

Ярина повернулась до кімнати й почала збирати речі в рюкзак.

— Чого не лягаєш? — Сергій поморщився, коли вона увімкнула світло, щоб знайти підручник, що впав за тумбочку.

— Мені вже за годину треба встати, щоб встигнути на перескладання іспиту. В метро посплю, — Ярина з огидою поморщилась, коли знайшла книжку в клубах пилу, й клацнула вимикачем. — Слухай, — вона кинула зібраний рюкзак на стілець й розтягнулась у кріслі, — а ти розумієшся на теорії електричних кіл? Сергію? Я не вірю, що ти за пів хвилини заснув.

— Я не прокинусь за годину лише для того, щоб допомогти тобі з іспитом.

— Так, він почнеться лише за три години… Мені на дорогу до університету потрібно півтори години. Дивись, теоретичні питання я і в інтернеті знайти зможу, а ось вирішити завдання…

— Гаразд. Набери мене — може, й не буду спати. У мене є твій номер, — спішно погодився Сергій, який сподівався, що Ярина не помітить підступу.

— О, чудово! Дякую. Чекай, — вона задумливо насупилась у спробі усвідомити, яким чином наявність її номеру допоможе їй додзвонитися до нього. — Це, звісно, добре, але я в цьому телефоні не маю твого номера.

Сергій тяжко зітхнув й поморщився від яскравого світла екрану. Він розблокував смартфон й кинув його в дівчину:

— Набери та скинь виклик.

Ярина виконала вказівки, підписала номер власним іменем та мимоволі прогорнула телефонну книгу чоловіка. Серце пропустило удар, коли на очі потрапив рядок з коханим іменем. Дівчина поборола суперечливі почуття та зберегла номер Костянтина й собі. Навряд чи вона колись насмілиться набрати його, але раптом з’явиться поважна причина?

Хоча Ярина вийшла навіть раніше, ніж зазвичай, їй все одно довелось бігти від трамвая, щоб встигнути вчасно на іспит. Біля аудиторії на неї вже чекав Микита, який одразу повідомив, що викладач вже пішов за екзаменаційними білетами для них.

Артур Вікторович вже три роки працював в університеті й терпіти не міг незібраних студентів, які при всій недолугості мали нахабність навіть не з’явитися на іспиті. Він ніколи не намагався когось «завалити», оскільки усвідомлював, що в сучасному світі з мільйоном можливостей потрапити на тисячу та одне перескладання, позбутися майбутніх непрофесіоналів та безвідповідальних людей майже нереально.

Коли Ярина та Микита обрали білети з питаннями, Артур окинув їх приреченим поглядом, зібрав аркуші, що залишилися, й сухо попередив:

— За п’ять хвилин повернусь, — він лишив двері аудиторії відчиненими та пішов пити каву на кафедру. А якби не два нетямущих студенти, чоловік міг цього дня й не приходити до університету.

Дівчина не чекала на особисте запрошення, швидко сфотографувала завдання на телефон та відправила їх Сергію в месенджері.

— Дідько, — мобільний зв’язок та інтернет, як і вай-фай, вперто відмовлялись надавати посильну допомогу у спробі успішно закрити предмет. — З чого ці стіни зроблені? — Ярина наблизилась до підвіконня, відчинила вікно та висунула руку зі смартфоном на вулицю, де він, нарешті, почав передавати дані. — А ти, я бачу, нікуди не поспішаєш.

— Намагаюсь прийти до тями, — після чергової нічної вечірки Микита прикладав чимало зусиль, аби розібрати написані на білеті слова. Він відкрутив кришку й простягнув термос: — Будеш?

— Ще навіть дев’ятої немає, — Ярина скривилась та заперечно похитала головою. Вона чудово знала, що у хлопця в термосі не чай і не кава. Зрештою, дівчина й сама ледь придушила бажання згодитися на будь-яку пропозицію, що не передбачала розумову діяльність, якої від неї вимагали дикі питання.