Глава 15. Дівчина Андрія?

Ярина навіть не здогадувалась, скільки часу минуло з моменту як пішов Костянтин, але за віконцем вже стемніло. Вона намотала не одне коло по підвалу у спробі знайти хоч щось, що могло її розрадити або врятувати, але всі пошуки виявились марними. Ярина вже хвилин двадцять придивлялась та принюхувалась до пакета з суші. Зрештою веселіше потім обійматися з відром, ніж сидіти голодною і сподіватися, що Сергій не покине її у пастці. Ще б знати, коли викрадення дійде кінця — за день, тиждень, місяць, ніколи? Невідомість лякала.

Ярина вже перетягнула пакет на диван і збиралась дістати пластикові коробки, коли двері підвалу гучно розчинились і змусили її підняти сповнений надії погляд на похмурого Костянтина.

— Я сподівався, що завтра тебе тут вже не буде, — він похмуро сповістив її про свої плани, коли ступив на сходи.

— Відкрийте двері — і мене вже сьогодні не буде, — вона насупила брови, не маючи сил зрозуміти невиправдану претензію, що їй пред’явили. Вона не ілюзіоніст і не чарівник, аби проходити крізь стіни або ставати невидимою.

Кілька секунд Костянтин дивився в зелені очі у спробі натякнути, що її гумор не має об’єму, але майже одразу хитнув головою й продовжив:

— Увагу Сергія сьогодні навмисно відвернули, аби тебе викрасти. Ніхто не міг передбачити, що дорогою назад він зустріне приятеля, нап’ється й поїде потягом «Київ — Ужгород» до Сваляви, — він пів хвилини сліпо дивився у простір перед собою й намагався зрозуміти, як його досконалий план міг так вийти з-під контролю. Як можна бути настільки нераціональним, щоб опинитися в іншому куточку країни, навіть не плануючи цього?

— То ви мене відпустите, щоб я вам тут не муляла? — Ярина обережно заглянула в його очі.

— Ні, звісно, — Костянтин різко трухнув головою. — Просто посидиш у підвалі трохи довше.

— Добре, — вона принишкла, але за мить неголосно запропонувала. — Може, поїмо разом? Тут багато.

— Ти зараз серйозно? — він з огидою оглянув підвал й перевів на неї насмішкуватий погляд. — У цьому підвалі? З тобою?

— Невже не приємно повечеряти з дівчиною ворога? — Ярина почала звикати до зневажливого ставлення з боку оточення.

— Може якось іншим разом, — Костянтин фальшиво посміхнувся й відвернувся, коли почув тихе бурмотіння.

— Угу, коли я помру, якраз буде вчасно, — вона звично шмигнула носом і запустила одну руку у пакет із їжею.

— Ти ще молода, куди тобі помирати? — він обернувся й глянув на неї з подивом. Її ще навіть не починали залякувати, а вона себе вже подумки поклала до гробу. Так, іноді психологічний тиск дарував йому задоволення, але цього разу метою викрадення був лише вплив на Сергія.

— Ніби ви мене залишите живою, — ображено пробурмотіла Ярина й одразу зіщулилась, аби її не вдарили за надмірну зухвалість.

— Вірити треба людям, — він помітив слабку скептичну усмішку. — Чого ж тоді така спокійна, якщо не віриш, що врятуєшся? Не ридаєш, не благаєш про поблажливість?

— А це допоможе? — вона задумливо схилила голову набік й серйозно на нього глянула.

— Хтозна. Може твої ридання щось пробудять у моїй душі, — в його очах спалахнули іскорки. — Чи вважаєш, що я її вже не маю?

— У кожного є душа, — впевнено заявила Ярина, наче у всій розмові це було єдине, у чому вона не сумнівалась.

— Навіть у мене? — він тяжко зітхнув, закотив очі й похитав головою. — Ти взагалі розумієш, що та кому кажеш? Ти ж дійсно звідси живою можеш не вийти. Я вирішую, кому жити, а кому померти. А ти щось кажеш про душу.

— Просто у тебе немає близької людини, яка торкнулася б твоєї душі та дозволила побачити її й тобі самому, — щиро видихнула Ярина, яка ймовірно на мить забула, де і чому знаходиться.

— Ти що собі дозволяєш? — Костянтин ледве не задихнувся від її зухвалості.

Шкода, вона не почула, як скрипнула його щелепа, і не припинила копати могилу власними словами.

— Я можу помилятися, — Ярина підняла руки у захисному жесті, але продовжила тихо говорити. — Але мені здається, коли поруч є дорога і близька людина, яка тебе любить, розуміє і підтримує, то ти вже не особливо хотітимеш займатись криміналом. Принаймні на грані вбивства.

— Якби я хотів отримати сеанс психотерапії, то звернувся б до спеціаліста, — грубо прохрипів Костянтин, якому доводилось прикладати чимало зусиль, аби не вихопити із кишені невеличку зброю і не пристрелити її прямо зараз. — Я зараз звідси вийду і гарно проведу вечір зі своєю дівчиною. А ти лишишся на самоті у підвалі у той час, як твій коханий невідомо де і невідомо з ким розважається. І його не хвилює, що з тобою — він не відповів на жодне твоє повідомлення з благаннями про допомогу.

— Та я наче нічого йому не відправляла, — Ярина задумливо потерла втомлені за день очі. Дівчина чудово розуміла, хто й що відправляв з її мобільного, проте вона дуже сумнівалась, що у Сергія є її номер. — Не хочу здатися грубою, але чого ж ти тоді тут зараз зі мною возишся, якщо на тебе чекає неймовірна дівчина?

Тільки після того, як договорила, Ярина, здається, нарешті увімкнула мозок, який волав і благав її рот замкнутися і ніколи більше не розтулятися. Принаймні, коли вона знаходиться у приміщенні не сама. Ярина слухняно опустила очі додолу, аби не бачити, чим її зараз вдарять чи вб’ють.