Не всі, хто усміхаються - хороші. Не всі, хто на колінах - вірять в Бога

Усмішки – це як маски на сцені життя. Вони сяють, мов золоті промені, викликають довіру, затишок, навіть любов. Але як часто ми заглядаємо за ці маски? Як часто питаємо себе: чи є там щось справжнє?

Я пам’ятаю, як одного разу зустріла людину, чия усмішка могла б освітити навіть найтемніший куточок. Вона була приємною, теплою, лагідною. Я довірилася, відкрилася, мов книжка. А потім ця усмішка стала ножем. Тихим, гострим і невидимим, який пробивав не тіло, а душу.

Тоді я вперше зрозуміла, що усмішка може бути зброєю. Вона може приховувати зраду, заздрість, жадобу. За нею може стояти людина, яка не вагається використовувати тебе, знецінювати твої почуття, красти твою довіру, мов злодій у ночі.

А потім я побачила, як жінка стояла на колінах у церкві. Вона була в дорогому пальто, зі складеними руками, із тихими молитвами на устах. Усі дивилися на неї з захопленням: ось приклад істинної віри. Але її очі… Я бачила її очі. Вони не дивилися на ікони чи хрест. Вони ховали байдужість, гордість і, можливо, навіть злість. Вона молилася, але її молитва була порожньою.

Те, що ми бачимо зовні, – лише образ. Ми звикли вірити обличчям, усмішкам, словам. Але світ – це павутина ілюзій, і часто найкрасивіші нитки тягнуть нас у пастку.

З того часу я навчилася шукати правду не в тому, що люди показують, а в тому, що вони приховують. Її можна знайти в дрібницях: у жестах, які вони не контролюють, у словах, що зриваються випадково, у тиші між реченнями.

Бо не всі, що усміхаються, – хороші. І не всі, що стоять на колінах, – вірять у Бога.