Відкладене життя

Марина завжди вірила, що попереду її чекає безмежний океан часу. Їй здавалося, що життя — це скриня, в якій заховано нескінченну кількість можливостей. "Ще встигну," — заспокоювала вона себе, коли відкладала відпустки, зустрічі з друзями чи мрію навчитися танцювати. Її дні перетворилися на низку обіцянок собі, які так і не виконувалися.

У двадцять п’ять вона казала: "Спершу кар’єра. Коли все стане на свої місця, тоді поживу для себе". Вона працювала до пізньої ночі, ховаючи мрії за стосами паперів. Вечірні танці з друзями перетворилися на відмовки, а бажання вирватися у світ — на підозрілий страх перед невідомістю.

Коли їй виповнилося тридцять п’ять, вона зосередилася на дітях. Її життя було заповнене звуками дитячого сміху, уроками й турботами. "Коли вони виростуть, я знову згадаю про себе," — думала вона. Проте час минав швидше, ніж вона очікувала.

У сорок п’ять, коли син поїхав на навчання, Марина зрозуміла, що її дім став занадто тихим. Вона обережно доторкнулася до своїх мрій, як до старого альбому з фотографіями. Проте страх перед витратами і невідомістю знову взяв гору. "Ще не час. Треба підготуватися до пенсії," — переконувала себе Марина.

Одного дня, сидячи біля вікна у своїй затишній квартирі, вона побачила стареньке подружжя на лавці біля під’їзду. Вони весело сміялися, ділилися шматочком пирога і розповідали одне одному історії. Їхні голоси лилися, наче теплий літній дощ, наповнюючи повітря тихим щастям. Марина не могла відвести від них очей. Її серце защеміло від болісної туги, наче хтось зірвав пил із її найглибших спогадів.

"Скільки разів я відкладала все на потім, — подумала вона, — а тепер здається, що все, чого я чекала, стало тільки тінню".

Того вечора вона дістала зі старої коробки свій список мрій, написаний ще в молодості. Він був пожовклим, як осіннє листя, а слова, колись натхненні, тепер здавалися їй чужими. Вона довго плакала. Це були не сльози розпачу, а сльози розуміння, що життя минало, залишаючи після себе лише порожнечу нездійснених надій.

Наступного ранку Марина наважилася зробити крок, який здавався їй недосяжним усе життя. Вона купила квиток на політ у повітряній кулі. Її серце тріпотіло, як птах, що вперше відчув свободу. І коли куля піднялася над землею, а під нею розкинулося місто, осяяне ранковим сонцем, вона зрозуміла, що ніколи не було ідеального часу для життя.

Вперше за багато років Марина дихала на повні груди. Вона більше не чекала, бо зрозуміла головне: життя — це завжди про "зараз".