Відстріл по пʼятницях

ВІДСТРІЛ ПО ПʼЯТНИЦЯХ

      Уткнувши носа у комір осіннього пальта, Ганна дивилася на золотого мане-кена у розкішній шубці, що повільно обертався у вітрині. Обличчя манекену було без рис, зглажене, як яйце.  

    Мабуть, цей рух емітував життя. Але пластик залишається пластиком, хоч і блискучим. Дівчина поволі рушила далі вулицею вздовж освітлених вітрин чужого міста. Про його добробут волали велечезні реклами, яскраві вогні багатих бутиків, автівки, що мчали повз дівчину. Прямо над нею біг-борд перегорнув рекламу “ Наше місто процвітає, бо ми – разом! ” І, дійсно, на очі дівчині не втрапило жодного пенсіонера , бомжа чи наркомана. Та все ж у цьому багатомільоннному місті їй було самотньо.

     Ганна подивилася на годинник. За двадцять хвилин девʼята. Дивне місто – завтра вихідні, а немає жодного перехожого, ніби всередині тижня. Завтра можна виспатися. Але сьогодні можна посидіти в кавʼярні, схлодити в кіно чи на дискотеку, просто погуляти алеями. Це їй ще їхати в поїзді додому, напів-забутого дому, з неспокійним сном. Вона пошурхотіла у кишені квитком. “ Якщо я приїжджаю у місто і маю час щоб його оглянути, але сиджу на вокзалі у Wi-Fi зоні, то вважай що я там і не була, “ - казала Ганна.

     Враз Ганна відчула, як чийсь погляд ковзнув плечима вниз, залоскотав ноги і зник. Таким поглядом зазвичай окидає чоловік. Шия напружено задеревʼяніла.

      Чиясь тінь наздоганяла її.

       - Ви знаєте, дівчино, що в такий час небезпечно блукати одній?

      Дівчина тріпнула головою, стенула плечима, але промовчала. Молодий, мабуть, її ровесник. Занепокоєння на гарному обличчі.

       - Я можу провести вас, - продовжив незнайомець. - Де ви зупинилися?

       - З чого ви взяли, що я приїжджа?

       Чоловік усміхнувся і запалив цмигарку. Примружився, коли змійка диму ковзнула по щоці.

       - Бо наші дівчатао цій годині або вдома, або у приємній компанії. Пʼятниця…

       - ...тринадцятого і таке інше, - підхопила Ганна. - Що ж із дому зовсім не виходити?

       Невиразна тінь майнула під крилами чорних брів, але незнайомець засміявся:

      - Ви або несамовито хоробра або божевільна.

      Ганна посміхнулася. Якийсь час йшли мовчки.

      - Холоднувато як для листопада, - промовив чоловік. - Може, випʼємо кави?

     Хоч хвилинку відчувати себе легкою і спокусливою!.. Не пластиковою лялькою… Чи був внутрішній тремкіт від холоду коли вони спускалися сходами до підвальної забігалівки?

     Ганні здалося, що при їх появі всі присутні завмерли, придивляючись. Але легка музика лунала як і раніше, а обличчя огортав тютюновий дим. За мить гаряча хвиля залила обличчя – вона була єдиною жінкою серед присутніх. Ганна нерішуче кахикнула. Та незнайомець двома пальцями взяв її за рукав і підбадьорююче посміхнувся. Вони пішли до вільного столика посеред кімнати. Здавалося, тут пиячила велика компанія – дехто піднімався поручкатися з прибулим, дехто просто стримано кивав головою. Але всі із цікавістю розглядали Ганну.

      - Нова подруга? - гойднув головою на дівчину зарослий черевань з велетенською печаткою на пальці. Брови незнайомця виразно сіпнулися.

      - Ну ти дайош! - зареготав черевань. - Ти хоч ідеш сьогодні з нами? - і побачивши азартний зблиск в очах молодика, додав:

      - Твоя палиця у Веселого Роджера.

      Лише тепер Ганна помітила, що більшість присутніх має рушниці: біля стільця, під рукою чи впоперек колін. Її пересмикнуло. Чоловіки грали в карти чи нарди, та було видно, що за тим марнують час. І ніхто не пив нічого міцнішого за каву чи пиво, хоча бар було тісно заставлено різнокаліберними пляшками, що бадьоро поблискували етикетками.

     - Ви зібралися на полювання? - попередньо прокашлявшись і посміхнувшись, спитала Ганна.

    - Так, ясочко моя, так. Адже мисливський сезон уже розпочато,- дихнув їй пивому лице гладкий. - У неї чудове почуття гумору, - знову зареготав черевань.

     Ганна хотіла спитати на кого вони полюють, але саме принесли пиво. Дівчина зробила ковток, дивлячись на свої руки. Запросив на каву, а пригостив пивом… Щось важке висіло у повітрі. Вона стріпнула коротким волоссям і посміхнулася через стіл. І коли повіки дівчини поважчали від випитого, бо закушувати було нічим, вона відчула як незнайомець впіймав її руку. Вона повільно вивільнила її, подивившись на годинник.

     Вони так і не познайомилися. У хвилину, коли вона думатиме про цю пригоду, спогад лежатиме між щокою і подушкою… і у цьому був якийсь особливий чар.