Глава 6. Лисеня. 3.

Світла тварюка, мабуть, впізнала мене, тобто, відьмака, і «посміхнулася», оголивши низку великих широких зубів. Фух, хоч ікол немає, отже, травоїдна… А то я вже вирішив, що переді мною небезпечні хижаки.

«Ярику, що це таке?» - звернувся я до відьмака подумки.

«Коники!»

Мені навіть здалося, що він розпливається в зворушливій посмішці.

«Які, до біса, коники?»

«Звичайні. Твоя – світленька, Білочка. Дуже ласкава та доброзичлива, між іншим. Темненький – це її брат, Тарган, той може й норов показати, вкусити навіть, якщо щось не по ньому».

Гаразд, нікуди не дінешся, треба в цьому новому світі адаптуватися. Це просто щастя, що я маю безкоштовну вікіпедію у голові.

«Ярику, а сідла, вуздечки де?»

«Що таке сідла, вуздечки? Я таких слів не знаю».

Оце тобі, неповноцінна якась вікіпедія.

«Як на цих конях їздять? На що сідають?»

«На спину. А на що ще можна?»

«Просто на спину? Нічого не підкладають під м'яке місце?»

«А навіщо? У коней он шерсть яка! І так не твердо сидіти».

«Зрозуміло. А керують ними як?»

«Колінами. А як ще можна?»

«Гаразд, але як я в місті зможу Білочку залишити? Її ж прив'язати доведеться, коли немає вуздечки, мотузка хоча б потрібна, накидаєш на шию і примотуєш до дерева чи паркану. Інакше вона втече, що ж не зрозуміло?»

«Дурний ти якийсь, Славе Славний. Конячка втече, якщо ти захочеш її за шию прив'язати, кому ж таке сподобається? А ти їй скажеш, щоб чекала на тебе, вона й чекатиме!»

«Дурним мене обзивати не смій, Яре! Просто у нашому світі все зовсім не таке. І коні на цих звірів зовсім не схожі! Тож не лінуйся, вчи мене, як цим чудо-транспортом користуватися».

За допомогою підказок відьмака, я відкрив дверцята стійла, опустив тварюці долоню на голову і скомандував (точніше, дружелюбно попросив):

- Білочко, пішли, га?

Скотина погуляти була не проти, і весело вибігла зі стайні. Сів я на неї вже за воротами, щоб уникнути непроханих глядачів. Виявилося, що на широкій шерстистій спині сидіти дуже зручно. М'яко штовхнув Білочку колінами в боки, і ми не поспішаючи потрусили дорогою до міста.

Я на всі очі розглядав інший світ, вишукуючи подібності та відмінності з рідним. Трава, чагарники та дерева були всіх відтінків темно-зеленого кольору, часом із проблисками синяви. Був, і справді, початок весни, судячи з листочків, що ледь прокльовувалися, розриваючи набухлі бруньки. Трави росли не вгору, а ніби стелилися по землі, сплітаючись у деяких місцях клубками. Чагарники, подібно до наших, утворювали густий підлісок, а дерева здавались присадкуватими, кряжистими, наче якась сила давила їх до землі, хоча посиленої сили тяжіння не відчувалося. Можливо, таким чином вони пристосовувалися до суворої довгої зими. Вузькі лісосмуги чергувалися з полями.

Дорога була ґрунтовою, не особливо широкою і зовсім не завантаженою транспортом. Поки доїхала до міста, мене ніхто так і не обігнав, а назустріч проїхали лише два порожні вози, мабуть, розвантажились у місті. Запряжені вони були не вже знайомими мені конячками, а невідомими великими тваринами, яких Ярик назвав волами, хоча вони були безрогими і більше схожими на бегемотів у шерсті.

Білочка, і справді, виявилася слухняною і поступливою худобою. Час від часу я ворушив їй шерсть на загривку, а вона весело озиралася, скалячи зуби і, мов собака, вихляючи хвостом.

У місто ми в'їжджали хвилин через десять, як на моє відчуття часу, і ворота навіть не охоронялися, хоча, як сказав відьмак, замикалися на ніч.

Привіт, привіт, середньовічне місто! Скажи Славі Славному: «Ласкаво просимо!».