Глава 6. Лисеня. 2.

«Ярику, - покликав я, - що там за конячка? Впораємося?»

«Білочка? Смирна вона, знає мене добре, не хвилюйся».

Та зовсім я  і не хвилююсь. У минулому своєму житті, у студентські роки не раз на кінний завод ходили.

«Так що все-таки, до лазні? Може, в річці помиємося?» - несміливо обізвався в голові відьмак.

У річці? На початку весни? Ні, друже, я ще до такого не дійшов.

«До лазні, мій замурзаний, до лазні, – відповів я твердо. – І якнайшвидше».

Голос у голові тільки тужливо зітхнув.

Майнула зелена спідниця і дзвінкий дівочий голос сповістив:

- Про все з дядьком домовилася, бери конячку! А чого він сердиться на тебе, га?

- Та начебто немає причини, - знизав я плечима. - Гей, Старий Пенс! – крикнув. - Я заберу продукти, коли з міста повертатимусь!

Старий щось буркнув у відповідь, не виходячи з кухні, що я порахував за згоду. Лізка піднялася на пальчики, я схилився, цмокнув її в маленький носик і подався шукати коня.

Під чуйним керівництвом відьмака швидко знайшов стайню.

- Так, де тут моя Білочка?

Упс! А коні де? А це що таке?

У стійлах виднілося дві спини, рябо-біла й рябо-чорна. Сподіваюсь, не помилюся, якщо вирішу, що світла тварюка і є Білочка. Тільки це не коні! Жаль-жаль... У своєму світі я якось більше звик до інших коней, розумних, шляхетних тварин з довгими гривами, стрункими ногами, шовковистими хвостами, копитами... Копитами, я сказав!

На мене підозріло косилися дві звірини. Висота - трохи вище поні. Широкі спини вкриті довгою косматою шерстю, ще довшою шерстю поросли товсті прямі ноги, точніше, лапи, оскільки закінчуються вони круглою звіриною лапою з величезними кігтями, що шкребуть підлогу. Шиї у тварин короткі, а голови, навпаки, подовжені, з витягнутою вперед прямокутною пащею, вуха круглі, плескаті, притиснуті до голови. Очі... очі великі, круглі і як би розсунуті в сторони, через що і здається, що на тебе вони косяться.

 І що це таке, га?