1

Різко клацнувши, відкрилися двері нарадчої кімнати. Тишу у залі засідань порушували лише кроки судді та тихий шелест його мантії. Здавалося, що всі присутні у цей момент навіть дихати перестали. Не змовляючись і не чекаючи заклику секретаря «встати», підіймаємося зі своїх місць. Суддя займає місце за трибуною й кивком голови дозволяє нам знову сісти.

- Прошу сідати. Судове засідання продовжується – оголошує секретар.

Жінка, що сидить поряд зі мною уся тремтить, мов осиковий листок, кусає губи та стискає кулаки з такою силою, що кісточки побіліли. Вона хвилюється і це нормально зараз вирішується її доля. Суддя починає зачитувати рішення. Навіть я завжди хвилююся в такі моменти, хоча повинна була б вже звикнути. Надя починає тремтіти ще сильніше і від неї відходять відчутні хвилі тваринного страху. Водночас її чоловік - відповідач у цій справі посміхається все ширше, насолоджуючись станом тепер уже колишньої дружини.

Для мене час ніби сповільнюється і, здається, що я випадаю з реальності на якусь частину секунди, але цього мені достатньо, щоб зрозуміти щось йде не так. Аж надто самовдоволено скалиться відповідач. Відразлива гримаса переваги не сходить з обличчя його адвоката. Вони впевнені у перемозі, хоча суддя встиг зачитати лише вступну частину рішення і ще ніхто, крім нього, не може знати, що саме він вирішив. Справа не в тому, що я не люблю програвати чи не вмію. Я завжди за справедливість та законне рішення. За законом рішення суду по цій конкретній справі цілком і повністю має бути на користь моєї клієнтки. Ми надали достатньо доказів та правильно обґрунтували вимоги. Але, на жаль, завжди залишається корупційний чинник, як я його називаю. Завжди знайдеться той, хто намагатиметься «домовитися», «вирішити» все за зачиненими дверима і без сторонніх очей.

Сьогодні один із тих випадків. Схоже, адвокат відповідача встиг заздалегідь домовитися з суддею і саме тому його обличчя зараз прямо світиться від впевненості. Я не перший день у професії та чудово розумію, як усе влаштовано, але через таких адвокатів та суддів люди схильні не довіряти судовій системі загалом. Ця система повинна захищати і допомагати, а не розбивати надії й відбирати останнє.

Прикриваю очі та роблю глибокий вдих. Для мене зараз час іде інакше, ніж для інших учасників процесу. Наспівуючи, розтягуючи, вимовляю слова заклинання, ледве ворушачи губами. Розплющую очі та чую різкий звук, немов лопнула мильна булька. Встигла. Ледве помітно посміхаюся куточками губ.

Ніхто не помічає моїх дій, бо всі, як і раніше, заглиблені кожен у свої переживання.

- Суд вирішив - нарешті суддя переходить до найцікавішого та робить виразну паузу, даючи нам можливість ще понервуватись, – задовольнити позов у повному обсязі.

Надя скрикує, але швидко схаменувшись, затискає рота рукою, а іншою хапає мою руку і стискає з такою силою, що, напевно, залишиться синець. Хоча я можу зрозуміти її стан. Посмішка злітає з обличчя її колишнього. Здивування і розгубленість більш менш зрозумілі емоції з усього спектру, що щойно промайнув на його обличчі. Він дивиться з подивом на суддю, який все ще продовжує читати, потім переводить погляд на свого адвоката, відкриває рот у спробі щось сказати, але так і не промовивши жодного слова, закриває. Адвокат весь зблід, став схожим на примару. Не варто було так заздалегідь радіти перемозі.

– На цьому судове засідання оголошується закритим. Текст рішення можна отримати у секретаря. – Закінчивши оголошувати рішення, суддя швидко виходить із зали.

Адвокат опонента витирає піт з чола та стріляє очима вслід судді, який віддаляється, але так і не наважується підійти. Невдоволено відчіплює від свого піджака руки клієнта та намагається йому щось пояснити.

Дивлюся на свою клієнтку, здається вона ще не відійшла від шоку. Швидко збираю документи зі столу та кладу у портфель. Встаю і роблю крок у бік секретаря.

- Зачекайте у коридорі, будь ласка, - зауважує мій рух і зупиняє він.

Киваю, беру під лікоть Надю й веду її до виходу. Чую істеричний крик її колишнього та запевнення адвоката, що вони обов'язково оскаржать це рішення. Але це буде потім, а зараз справедливість перемогла.

- Адель – у коридорі відмирає моя підопічна – я навіть не знаю, як тобі дякувати. Я не наважувалася навіть мріяти. Мені всі казали, що я дурна, якщо пішла проти колишнього, треба було погоджуватися на його пропозицію. А я... У мене виходу не було і... А ти...

- Ти все правильно зробила, Надю. Ти просто береш те, що належить тобі за законом. До того ж рано мені дякувати, потрібно ще щоб рішення набуло чинності і було виконане. Можливо, твій колишній чоловік вирішить його оскаржити, тоді це значно потягне час і тобі доведеться запастись терпінням.

- Але ж ти мене не кинеш? - З благанням просить мене жінка.

- Звичайно ні – усміхаюся – я ж пообіцяла.

У коридор виходить секретар та простягає мені текст рішення. Беру й швидко розписуюсь про отримання. Із зали долинають крики. Секретар хитає головою, я знизую плечима. Ми розуміємо один одного без слів. Та тут і не потрібні слова. Хлопець ховає розписку у теку та поспішно йде якомога далі від скандалу.

Ми з Надею виходимо з будівлі суду та прощаємось. Вона поспішає додому до дітей, а мені треба повертатись на роботу. Дорогою думаю про Надю, радіючи, що змогла допомогти. Якби її справу вів хтось інший, все було б втрачено. У юридичній фірмі, де я працюю, за соціальні справи беруся лише я. Ніхто не хоче брати собі справу, від якої нічого не заробиш. А я просто не можу дивитися на несправедливість й намагаюся допомогти кому можу. Чоловік Наді спочатку зрадив їй, а коли вона дізналася про зради, вигнав її з дому з трьома дітьми, відмовився платити аліменти. І ніхто не міг чи не хотів допомогти бідній жінці.