Розділ 43. Прощальний подарунок

З погляду Діани

Мої очікування від величного міста не справдилися. Вірніше, про них нагадував лише імператорський замок, що височів над Євіанною. Та особливо часу, щоб дивитися на нього, у мене не було.

Мій погляд увесь час, коли не відбувалося чогось незвичного, був спрямований під землю. Ті звуки, що ще якийсь час тому зводили мене з розуму, почали звучати як слова, які я тепер розуміла. Та древня мова, яку я відчувала як свою рідну, закликала мене до решток Першого Бога.

У міру мого розуміння цих слів, я все більше звикала та ігнорувала цей поклик. У мене не було планів на те, щоб лізти в підземелля Євіанни та шукати там Бога. А те бажання, що я відчувала, ослабне — я це знала — і не завадить мені спокійно жити.

Я відчувала, що моє життя мало всі шанси стати щасливішим. Та чи насправді це могло бути так, знаючи, що це була, якщо нам ще не зустрінуться вільні кімнати в тавернах, остання наша ніч разом? Я кохала Деяна і бачила в його очах ті ж самі почуття. Лише коли він поруч, холодна порожнеча в моїй душі відступає.

— Деяне, — промовила я, лежачи на його грудях. — Розійдімось без слів та прощання, щоб не розтягувати той момент.

— Так і зробимо, — відповів він, погладжуючи мене по голові. — Все, що я тобі мав би та хотів би сказати, я сказав цієї ночі, Діано. Мої слова були щирими.

— Так, мої теж, — усміхнувшись, сказала я та провела пальцями по шрамах на його грудях. Досі було боляче їх бачити, так ще й так багато. — Твоя гільдія — це найжахливіше, що було у твоєму житті. Так мені здається.

— Так, Діано, найжахливіше. Але ти — найкраще.

— Дякую, — промовила я та не стримала сліз. — Самотність з'їдала мене, поки не зустріла тебе. Навіть зі своїми друзями я відчувала себе самотньою та іноді зайвою.

Іноді мені хотілося залишитися з ним, не зважаючи на правила його гільдії. Але все ж я не могла ризикувати життями Юрії та Ігоря. Хіба що, якщо я покину їх та житиму окремо у будинку-аптеці бабусі Емми. Але навіть так, життя Деяна буде в небезпеці. Проклята гільдія не дасть шансів на продовження цього щастя, і за це я бажала їй найгіршого.

— Вибач, що плачу так, — промовила я, витерши сльози. — Наче мала дитина.

— Ти не виглядаєш як дитина, Діано.

— Скажи чесно, на який вік я виглядаю?

— Років на двадцять, якщо чесно, — посміхнувшись, промовив він.

— Мені лише восени буде вісімнадцять. Це ще треба прожити цю весну до кінця, потім літо та якусь частину осені, — промовила я, усвідомлюючи, наскільки мало насправді часу тривала наша подорож із Сірих Птахів. — А ти кажеш, що виглядаю на двадцять. Хто тебе виховував взагалі? Хіба можна таке казати жінкам?

— Ха-ха, вибач, Діано, але це правда. Ти виглядаєш старшою, ніж є насправді. І не лише зовнішністю, а й розумом. З тобою приємно розмовляти, чого не скажеш про твою подругу, що часом гірше малої дитини.

— Так, Юрія іноді буває такою, — промовила я та поглянула на темряву за вікном. — Ніч буде довгою, Деяне.

Ми так і не спали, а тому сідлали коней бувши сонними. Втім, ця сонливість не тривала довго, розвіявшись серед галасу та запахів міста.

І справді, чим далі ми просувались, тим менше смерділо лайном та гнилятиною, і тим більше їжею з різних магазинчиків та лавок. А під обід ми так і зовсім набрели на невелику площу, через яку проходила центральна дорога. По краях площі були нежитлові будинки, в яких продавали абсолютно різні товари.

Як мені сказали, то це все ще не було Середнє Місто, а чисто та багато тут було лише завдяки тому, що мандрівним багатіям десь треба було зупинятися, проїжджаючи центральною дорогою.

Цього ранку я бачила, як Юрія щось нашіптувала Деяну, дивлячись при цьому краєм ока на мене. Тому я не сильно здивувалася, що Деян вирішив купити мені новий одяг. Він назвав це прощальним подарунком, а я не стала пручатися та відмовлятися. Якщо я зможу провести з ним більше часу, то я не проти такої зупинки.

Імперський одяг виглядав дорогим та якісним, що сильно відрізнялося від того, що я носила, живучи під боком у Великого лісу. Спершу він купив мені спіднє, темні штани й чорну кофтину з високим коміром, а потім і нове взуття зі шнурівкою. А закінчив сірою накидкою, що так добре трималася на плечах.

У цей момент я відчула себе якось незвично, особливо коли продавець, який, судячи з його емоцій, дуже радів таким покупцям, запропонував мені глянути у дзеркало. І я побачила там не зовсім ту, кого очікувала. Я й справді виглядала старшою, навіть трохи схожою на мою маму та зовсім трішки на Тарію. Але загалом це все ще була я, із тими самими зеленими очима та блідуватою шкірою, що за останній час трішки наблизилася до нормального для людини стану. Але очі… Так, вони досі були зелені, але здавалося, що трішки втратили колір, стали тьмянішими. Воно і не дивно, адже, думаю, я мала право сказати, що пережила багато всього, від чого в інших людей могла б і сивина з'явитися.

— Щось не так? — трішки злякано запитав продавець, побачивши, як дивно я дивилася на себе в дзеркало. Мабуть, боявся, що не вдасться продати дорогий товар. — Цей одяг добре підкреслює стрункість Вашого тіла. Наче під замовлення шили.

— Ні, все добре, — змусила я себе посміхнутися в дзеркало та повернулася до Деяна. — Мені подобається те, як я виглядаю. Дякую за такий подарунок.