Розділ 29. Очікування

З точки зору Юрії

Цієї ночі я відчула щось дивне, наче моє серце на якусь мить зупинилося. Мені зовсім не хотілось навіть думати, що це може означати, але думки самі пролізали в голову. Чи жива Діана? Чи вдалося їй зробити те, що задумала? Ми зупинилися в селі, яке було неподалік від Ладомиру, і якщо треба буде, то прочекаємо тут і тиждень, і місяць, скільки б часу не знадобилося моїй любій подрузі. Та маю визнати, що відчуваю себе жалюгідною через те, що прислухалась до її слів та не пішла в Ладомир до неї. Впевнена, що те ж саме відчуває й Ігор, адже це добре видно на його обличчі. 

Вночі зелені спалахи особливо сильні, і це помітно навіть крізь зашторені вікна покинутої хати, куди ми поселились. Селянам вистачило Ігоревих слів, що я його стара мати, а він везе мене подалі від голодної зими та війни. Тут дуже сильно знадобилася накидка з капюшоном та моє біле волосся, яке вони сприйняли за сивину. Навіть у селі поруч зі столицею князівства було багато порожніх будинків, і як пояснили Ігорю наші нові сусіди, то більшість або тікає далі, або йде у військо. Дуже часто повз це село проходить по декілька сотень солдат, і все вказує на те, що вони готуються до великої битви. Добре якщо так, адже завдяки цьому у Діани менше проблем у місті, я сподіваюсь. 

— Не спиться? — запитав у мене Ігор, що увесь час сидів перед пічкою. 

— Чомусь зовсім не виходить заснути, як би сильно я цього не хотіла, — відповіла я йому. — Залізай до мене на ліжко, і може тоді мені спатиметься краще.

Коли я припідняла ковдру, Ігор швидко заліз під неї. Мені завжди сняться кращі сни коли він поруч. Я поклала голову йому на груди та вслухалась у биття серця — збите та хворобливе биття. 

— Як Діана дізнається, що ми тут? Може вона вже проїхала повз? — запитав Ігор. 

— На дорозі є вказівний знак, на який я прибила дошку із тим, що вона обов’язково має помітити. То ж не переймайся через це.

— І що вона має помітити? 

— Я написала там «Сірі птахи зимують тут». 

— Юріє, то може нам і справді перезимувати тут? Сусіди кажуть, що зима хоча й холодна, але обіцяє бути дуже короткою, — із надією в голосі сказав Ігор.

Якоюсь мірою я навіть сподівалась на такі слова, адже краще мені не ставало, і часто доводилось мерзнути, не маючи змоги використати магію для зігрівання. Я не проти залишитись тут до весни, біля теплої пічки та в ліжку, але це залежить від багатьох факторів. Тут багато війсь князя, і напад племен нам не загрожує, але це лише тимчасово, і вже завтра якась битва може піти не на користь Князівствам, а цей будинок оточить сотня-друга вершників із Середземного Ханства. Та і якщо Ігоря спробують забрати до війська, то такого вже точно не можна допускати. Але якщо все буде спокійно, то я все ж більше схиляюсь до того, що ми заслуговуємо на перепочинок у теплі. 

— Подивимось як події будуть розвиватись далі, — відповіла я йому. — Та спершу дочекаємось на Діану і запитаємо в неї, що вона про це думає. Можливо вона щось зробить в Ладомирі таке, що нам доведеться тікати й від князівських військ, а не лише від племен та монстрів. 

— Ех-х, а я то думав, що найскладніше вже позаду, — протягнув Ігор та взявся за лоба. 

— Ми всі так думали, але на заміну старим проблемам завжди приходять нові, — відповіла я йому та, помітивши, що за вікном уже світлішає, вирішила прогулятись. — Щось мені вже зовсім спати перехотілось, краще прогуляюсь селом. А ти відвернись. 

— Це так дивно. Чому ти завжди просиш мене відвернутись, якщо я і так часто бачу тебе голою? — запитав мій коханий, але все ж повернувся до мене спиною. 

— Іноді голодний краще працює задля своєї цілі, — відповіла я йому словами, що колись давно були почуті мною від однієї зі служанок в моєму домі. 

Я не бачила його обличчя, але точно впевнена, що Ігор не зрозумів, що саме я мала на увазі. Він терпляче чекав поки я одягаюсь, і лише потім знову поглянув на мене. Я завжди сплю голою якщо є така можливість, і завжди прошу його відвернутись. Сама не знаю чому так, але мені це подобається. 

— Може мені піти разом із тобою? — все ж запитав він. 

— Ні, любий, мені треба побути на самоті, як і всім людям час від часу, — відповівши йому, я накинула на себе капюшон та натягнула його як можна сильніше на лице. 

Надворі було холодно, а сонце ще не зійшло повністю, через що навколо трималася якась частина темряви. Людей теж не було видно, але про всяк випадок я трішки згорбилась, щоб бути схожою на стару жінку. Це село було прямо біля старої імперської дороги, а тому теж мало не малі розміри. Але на відміну від інших подібних поселень, це виглядало просто жахливо через криві вулиці, які, здається, будувались хаотично. Чимось це мені нагадувало всі ті десятки тисяч халуп, що колись будувались всякими бідняками за межами стін Євіанни. Жахливе місце, бо там померти від ножа простіше, ніж дожити до старості. Але їх вже давно позносили.

Оглянувшись по сторонах, я дістала з-під накидки бурдюк та зробила маленький ковток, від чого по моєму тілу одразу пройшовся страх, а в голові почулись голоси. Втім я вже почала звикати до цих відчуттів, а от мій Демон зовсім не міг цим похвалитись. Його страх був чимось вищим за те, що можуть відчувати люди. Зі страшної та могутньої істоти, він на якийсь час перетворювався на жалюгідне та налякане посміховисько. Але колись точно настане день, коли я підкорю його сили.