Розділ 5.1

Я усміхаюся, але відчуваю, як у грудях все стискається.

– Знаєте, – кажу спокійно, – мені не хочеться шукати винних. Кожен робить свої висновки. Я сподіваюсь, що мої фанати зроблять правильні. Я не вживаю наркотики і ніколи цього не робив. На жаль, ситуація неоднозначна, і мені дуже прикро, що до цього дійшло. 

На мить у студії стає тихо. Я помічаю, як Олесю щось запитує Арсен. Вона говорить швидко, жестикулює – нервово. І в цей момент мені стає зрозуміло, що я щойно зроблю.

Журналістка дивиться мені прямо в очі:

– Але скажи чесно, Райдене, є думка, що ти втратив контроль над власним життям. Над образом. Що навколо тебе – лише гучні історії. У тебе взагалі є хтось поруч, хто може тебе втримати?

Я бачу, як пальці Олесі стискають блокнот. Вона навіть не дивиться на мене.

І тому я кажу це. Просто. Спокійно. Без підготовки.

– Так, – відповідаю. – Є.

Журналістка усміхається – трохи здивовано. Здається, не очікувала такого. 

– О, цікаво. І хто ж вона, ця загадкова дівчина, якій пощастило бути з Райденом?

Я дивлюсь на Олесю. Вона саме в цей момент піднімає очі. Наші погляди зустрічаються, і в її з'являється розуміння, що я задумав. 

– Це моя асистентка, – кажу рівно. – Її звати Олеся.

У журналістки ледь не випадає ручка з рук. Вона кліпає, потім усміхається ширше – вже не стримано, а з відвертим захопленням.

– Серйозно? Ваша асистентка? І ви зустрічаєтесь?

– Так, – кажу. – І досить давно. Просто ми не афішуємо особисте життя.

Камера блимає. Десь позаду я чую, як Арсен тихо видає щось схоже на стогін. А Олеся… стоїть нерухомо. Ніби все навколо зупинилося.

Я бачу, як у неї на обличчі змінюються емоції: спочатку здивування, потім шок, потім – злість. І все ж вона нічого не каже.

Думаю, розбірки чекають на мене згодом…

– Це звучить неймовірно, – говорить журналістка. – Чому ви раніше не розповідали? Музикант і його помічниця. Як мило. 

– Бо не хотів, щоб це виглядало як піар, – відповідаю тихо. – Але, мабуть, настав момент бути чесним. Моє розгульне життя – ось піар. Насправді я кохаю свою дівчину, і вона ніколи не була б зі мною, якби я вживав заборонені речі. 

Журналістка задоволено киває, уже готується ставити наступне питання, але я ледь чую її голос, бо в цей момент Олеся розвертається й виходить зі студії. Без жодного слова.

Я вибігаю з ефірної студії за нею. Бачу руки стиснуті в кулаки, плечі напружені, швидка хода. Це всі ознаки того, що вона на межі. Через мене. 

– Олесю! – кричу, але вона не зупиняється. Я наздоганяю її в коридорі, коли двері за мною відчиняються і виходять люди. Уявлення не маю, хто вони. Мене цікавить лише вона. 

Олеся різко зупиняється та обертається, і ось тепер між нами вже не слова, а крижана стіна непорозуміння.

– Ти що собі думаєш? – її голос дзвенить від люті. – Я для тебе якась дурепа, якою можна скористатися?

Я відчуваю, як у грудях все звужується. Мені соромно за те, що я нею скористався. Але Олеся має розуміти, що вона – мій єдиний шанс усе владнати. 

– Пробач, – зітхаю. – Я хапався за останній шанс. 

– Ти – мерзотник! – цідить мені в обличчя, а тоді штовхає в плече. Я не рухаюсь, бо вищий від неї на цілу голову. Про силу взагалі немає сенсу говорити. 

Ще кілька людей із коридору дивляться на нас із цікавістю. Я помічаю у них в руках телефони. Розумію, що це мій шанс “закріпити” свою історію. 

І тоді роблю те, за що Олеся може позбавити мене найціннішого. Я кидаюся до неї й обхоплюю за талію, не даючи їй відвернутися. Вона напружується, очі розширюються від шоку. Я не думаю – я просто дію: притискаю губи до її губ і цілую – прямо посеред коридору, під поглядами, під світлом телефонів.

Я відчуваю, що Олеся не ворушиться. Спочатку боюсь, що у неї шок, але продовжую притискатися своїми вустами до її й обіймати так міцно, щоб не думала втекти. 

Олеся намагається мене відштовхнути. Я відчуваю, як вона борсається, але сили не рівні. Відчуваю себе мудаком, і коли минає трохи часу, різко її відпускаю і роблю крок назад. Від гріха подалі. 

Коридор завмирає. Хтось видає приглушений свист. Хтось клацає на телефоні. Але голоси наче з іншої кімнати – я чую лише її дихання поруч.

– Я зараз тебе вб'ю! – сичить мені в обличчя. Щоки червоні, губи тремтять. Мабуть, я б розсміявся, якби ситуація не була настільки паскудною. 

– Пробач, – видихаю, а тоді хапаю її за руку і тягну до ліфта. На щастя, той відкривається миттєво, і ми заходимо всередину. 

Двері зачиняються, і ми залишаємось удвох. Встигаю лише натиснути кнопку нульового поверху, й одразу ж отримую кілька добрячих ударів по спині кулачками Олесі. 

– Навіщо ти мене поцілував? Зовсім здурів?! – кричить. 

– Можу повторити, – усміхаюсь, а вона смішно закочує очі і відвертається.