Огляд у психіатра

Огляд у психіатра

Сені наснилася одягнена в бузкову куртку і чорні штани струнка жінка. Вона швидким кроком рухалася станцією метро біля жовтої обмежувальної лінії, постукуючи підборами по мармуру платформи.

Її каштанове волосся струменіло по плечах. Блакитні очі блищали від хвилювання. Вона притискала до себе темно-сіру сумочку, ремінець якої був перекинутий через плече.

Неначе відчуваючи напругу і хвилювання, що панували в душі жінки, пасажири на її шляху мовчки відступали від краю перону й відходили вбік, звільняючи дорогу.

Звідкись із самих глибин свідомості розвідника спливли її ім'я та прізвище: Надія Лазур. Вона працювала аспіранткою на кафедрі Термоядерного синтезу, яку очолював академік Василенко в Інституті ядерної фізики.

Кочубей познайомився з Лазур, коли завітав на одну із відкритих лекцій до Григорія Денисовича, на якій вчений ділився зі слухачами своїми заповітними мріями про те, як було б добре подарувати всьому людству невичерпне джерело дешевої енергії та раз і назавжди покласти край глобальній енергетичній кризі.

Того чудового дня сама доля звела Сеню та Надю, посадивши їх поруч за одним столом у величезній аудиторії.

Академік захоплено розповідав, як керований термоядерний синтез озеленить пустелі, розвине інфраструктуру, зведе до мінімуму шкідливі викиди в атмосферу і запобіжить глобальному потеплінню, поступово перетворивши Землю на затишну та безпечну для життя планету.

– Щойно вчені запалять штучне сонце в робочій камері дослідної установки й зможуть підтримувати цей складний процес досить довгий час, то така подія стане не менш важливою та знаковою ніж початок повсякденного використання вогню первісними людьми, – підсумував Василенко з трибуни.

Але, правду кажучи, Сеня слухав цю цікаву лекцію лише в пів вуха, не в змозі відвести погляд від своєї вродливої сусідки.

Дещо згодом Кочубей потоваришував з академіком й відверто розкрив йому, що він є українським розвідником. Василенко це ні краплі не збентежило. Натомість він поділився з другом своїми планами щодо того, як зірвати підступні наміри ворожих військових й припинити виробництво нищівних дельта-бомб.

Хоча Григорій Денисович й мав паспорт громадянина країни-агресора, але він перш за все був пацифістом та гуманістом, який всією душею переймався долею людства. Тому він одразу ж примкнув до Сени, щоб разом із ним запобігти скоєнню страшних злочинів.

Надя теж прагнула якомога швидше покласти край усій тій кривавій вакханалії, яку розв'язала проти України її власна батьківщина, що стала тепер для неї геть чужою та вражою.

Поступово дружба Сені та Наді переросла у дещо більше. Вони почали зустрічатися, сподіваючись одружитися, щойно закінчиться клята війна.

Лазур наблизилася до Кочубея, що стояв у самому кінці платформи, і напружено посміхнулася. Сеня підбадьорливо усміхнувся коханій у відповідь та зробив кілька кроків назустріч.

Раптом він побачив у десяти кроках за її спиною вдягненого у дорогий чорний костюм і плащ хлюста, що пильно спостерігав за ними, тримаючи обидві руки в кишенях. Це був високий міцний чолов'яга. Його гладко зачесане назад сиве волосся блищало від товстого шару гелю для укладки.

Раптово він різко скинув праву руку. У ній холодно блиснув воронований пістолет.

Розвідник хотів було крикнути й попередити Надю, але не встиг. Пролунав постріл. Гучна луна багаторазово відбилася від склепінчастих стель із ліпниною й обшитих мармуром стін станції.

Закричали пасажири й щодуху кинулися в розсипну, намагаючись сховатися від стрільця за колонами. Пронизливо засвистіла у свисток чергова по станції, вдягнена в синю форму і червоний берет.

На грудях Лазур почала розпливатися червона пляма. Її очі наповнилися болем й стражданням. З куточка рота потекла смужка крові. Її ноги підкосилися і вона стала падати, розкинувши руки в сторони.

– Надійка! – закричав Сеня. – Як же це так?!

Він метнувся вперед, підхопив кохану однією рукою, а другою вихопив з-за пояса пістолет й кілька разів вистрілив у відповідь, цілячись радше інстинктивно, ніж використовуючи прицільні пристосування зброї. Чорна фігура зігнулася навпіл, завалилася на бік і з криком впала на рейки метро.

В цей момент із гучномовців пролунало іноземною мовою:

– Увага! Терористичний напад! Усім пасажирам терміново залишити станцію метро!

Кочубей у розпачі схилився над смертельно пораненою коханою і прокинувся, взагалі не розуміючи, де перебуває. Він здивовано оглянув купе з м'якими панелями на стінах, невеличкий столик та всього лише одне ліжко. Крізь заґратоване вікно пробивалися промені вранішнього Сонця.

"Прямо таки справжній спальний вагон", – недовірливо вирішив Сеня, роздивляючись незвичне приміщення без верхнього ліжка: "Виходить тепер мене етапують у тил за найвищим класом".

Розвідник пригадав квапливу евакуацію на бронетранспортері й те, як похмурий кремезний санітар відвів його по глибокому снігу до вагона для психічних хворих, усю дорогу грубо підштовхуючи в спину кулаком. В купе насуплений медик зняв із нього куртку і черевики. Розв'язав й стягнув гамівну сорочку. Потім поклав його на ліжко, залишив приміщення та замкнув по собі двері, нарешті давши пацієнту спокій.