-6-

Вранці мене розбудив запах свіжого молока. Воно стояло на столі в невеличкій глиняній кринкі. Схоже, вчора я втомилася значно більше, ніж думала, адже безсоння, що мучило мене кілька днів поспіль, відпустило саме тоді, коли варто було бути настороженою. Нічні думки, як завжди, залишилися зі мною й після пробудження: як тільки прокинеться Дітор, обов’язково спитаю його про тінь - може, він теж помітив щось дивне. Головне - не забути це зробити.

- Прокинулася? - пролунав голос Мар’єни. Вона навіть не обернулася, метушачись біля печі та готуючи сніданок для своєї невеликої родини. Вухо в неї було гостре: певно, ще й кроки миші почула б.

- А що ж спати, коли сонце вже встало? - відповіла я, солодко потягнувшись на дерев’яній лавці, яка вночі замінила мені за ліжко.

- Сонце тільки-тільки визирнуло, - буркотіла Мар’єна, переглядаючи сковорідки й вибираючи годящу для млинців. - Я ж казала: йди в спальню. Ні, ти вперлася - у кухні ляжеш. Ось тепер і маєш: тебе розбудили раніше за всіх. - Вона схвально кивнула, поставивши обрану сковорыдку на вогонь, і плеснула в неї трохи золотистої олії.

- Я звикла рано вставати, - мовила я, ніби виправдовуючись перед господинею за свої примхи й зайві клопоти, що принесла в її дім.

- А коли ж ти спиш, га? Учора ж зовсім пізно лягла, - продовжила жінка, наливаючи першу порцію тіста.

- Та мені багато не треба, - відмахнулася я. - Молодий організм мало вимагає. От постарію - тоді й відісплюся.

- Мало відпочиватимеш - “постарію” прийде значно раніше, ніж ти думаєш, - буркнула Мар’єна, вичитуючи мене під акомпанемент шкварчання тіста, яке швидко набирало золотистого кольору.

Я промовчала. Її слова, хоч і звучали різкувато, зовсім не ображали мене. Я знала: у душі Мар’єна переживає за мене, як за рідну. Вона ніколи не скаже цього відверто й не покаже зайвої ласки - та й не треба. Я просто відчувала це, й цього було достатньо.

- Далекий родич? - несподівано запитала Мар’єна, кивнувши підборіддям у бік лави, де ще спав Дітор, вкрившись з головою старим кожухом.

- Щось на кшталт того, - ухильно відповіла я, відзначивши про себе, наскільки уважна ця жінка. Навіть Лібка, який знає мене давно, так нічого й не здогадався. А от навмисно звертати його увагу я не збиралася.

***

У невеличкій кімнатці з єдиним вузьким віконцем ми з Дітором сиділи один навпроти одного й писали пояснювальні записки, як і пообіцяли вартовим після нічної пригоди. Мені писати давалося важко: я раз у раз збивалася з думки через постійне метушіння Вір’єна. Молодий аристократ то ходив по кімнаті, то заглядав мені через плече, то знову починав розпитувати, ніяк не вгамовуючи власної цікавості. Він ніяк не міг второпати, що ж я робила так пізно вночі на вулиці в товаристві “сопляка” Дітора, як він зухвало висловився.

- Я закінчив, - нарешті промовив Дітор, з полегшенням відклавши перо й протягнувши свій аркуш Вір’єну. На його обличчі ще світилися сліди втоми, а пальці були чорні від чорнила.

- Я також… – видихнула я, відчуваючи, ніби після цієї писанини пробігла кілька верст. Слова вперто не хотіли лягати на папір, та зрештою аркуш усе ж був заповнений.

- Ну-ну, давайте сюди! - оживився Вір’єн і мало не вихопив у нас обидва документи. Очі його загорілися цікавістю, мов у хлопчиська, що вперше отримав доступ до забороненої книги.

- Ми можемо йти? - обережно спитала я, вирішивши, що моя частина покарання вже виконана.

- Так, так, звісно, - відмахнувся він поспіхом, навіть не піднімаючи очей від аркушів. Занурившись у читання, Вір’єн явно вже не чув наших слів, губи його беззвучно ворушилися, повторюючи рядки, а на обличчі то з’являлася усмішка, то легка зморшка невдоволення.

Ми з Дітором обмінялися коротким поглядом і, не гаючи жодної зайвої миті, швидко вийшли з задушливої кімнатки, залишивши молодого аристократа наодинці з його раптовим “щастям”. Коридор здався свіжішим за все місто, і навіть скрип старих сходів під ногами був приємним звуком свободи.

***

- Фу-у-у, - голосно видихнув Дітор, коли ми, нарешті, опинилися на вулиці. Холодне повітря наче одразу вибило з нього напругу. - Я думав, нам зараз влаштують догану або, що ще гірше, посадять днів на тридцять під арешт. Або взагалі - стратять.

Я криво всміхнулася. Усіх найманців при прийомі одразу попереджали: перевищення повноважень каралося арештом, термін якого залежав від серйозності проступку. Але на моїй пам’яті жодного разу ніхто з нашого братства так і не опинився за ґратами. Варта воліла закривати очі, поки ми не чіпали мирних жителів.

- Ми ж не на городян напали, - сказала я спокійно, поправляючи ремінь з піхвами. - Так що дарма ти переживав.

- Я ось думаю… - протягнув Дітор, нахмуривши брови. - Про того чоловіка, що я бачив учора в тіні… потрібно було писати в поясненні чи ні?

Зранку я так і не встигла з ним це обговорити та попередити, тож про всяк випадок запитала:

- А ти про нього написав?

- Ні. Забув. Тільки зараз згадав.

- Тим краще, - я примружилася. - Ти його добре роздивився?

- Не дуже. Він був закутаний у плащ, обличчя не видно. Але одне можу сказати точно - це був чоловік.