-2-

Лібка йшов поруч і скаржився на головний біль - чи то з похмілля, чи то після зустрічі з пательнею.

- Може, зайдемо до “Трьоми” за ліками? - напівжартома запропонувала я.

- Було б непогано, та ми сьогодні не самі, - відхилив мою пропозицію чоловік, кивнувши в бік двох новеньких, що пленталися позаду нас. - І взагалі, звідки в тебе стільки енергії? Учора ж ми разом пили.

Я лише загадково всміхнулася.

- По-перше, я пила значно менше за тебе. А по-друге, вранці встигла облитися відром холодної води, щоб прийти до тями.

- І як ти це витримуєш? Погода ж така, що й з-під ковдри не хочеться вилазити, а ти ще й добровільно мерзнеш.

- Зате від мене не тхне, - відрізала я й звернулася вже до новеньких, вважаючи розмову про миття завершеною. - Запам’ятовуйте: тут живе знахар Грем. До нього можна сміливо йти по ліки - підфарбованої води він не продасть. А он там - ковальня пана Клайда. Бере дорого, зате ваш кінь не розгубить підкови вже на півдорозі.

- А онде корчма “Старий півень”. Якщо не хочете потрапити до знахаря раніше, ніж планували, то й на поріг туди не ступайте, - втрутився Лібка, ділячись власним досвідом. - А поряд - будинок “Легкої мамці”. Дівчата там добрі й привітні.

Я не стала коментувати, лише пришвидшила крок, намагаючись обійти чергову калюжу. У ній, мов у дзеркалі, відбивалося сіре, безрадісне небо - таке ж важке й похмуре, як і мій настрій.

Зранку я прокинулася, і, попри всі незручності нічного відпочинку, була в доброму настрої. Після гарячої ванни - так, я для красного слова ляпнула про холодну воду - настрій узагалі піднявся настільки, що хотілося співати. На сніданок у мене було лише яблуко, та більше й не треба було. Згодом я вирушила до міста.

Дорога після постійних злив перетворилася на суцільне болото. Настрій і без того трохи зіпсувався, але остаточно його зруйнував Хайден. Спочатку планувалося, що лише Лібці видадуть підопічного: мене ж вважали “нездатною” перевірити на придатність найманця. І я, правду кажучи, раділа - не нянька ж я, щоб із дітьми возитися. Та граф передумав і, наче з помсти, нав’язав мені це “чудо”, що плелося позаду, на ім’я Дітор.

Високий, худий, у старому одязі, який дивом ще тримався на плечах. І як його взяли? Він же ледь ноги переставляє, постійно перечіпається та чіпляється за все, що можна. Лібці ж, навпаки, дістався невисокий хлопчина з рум’яними щічками - здавалося, він більше за все любив пиріжки.

Ми блукали так довго, що в Лібки нарешті загурчало в животі. І то так голосно, що навіть перехожі озиралися. Тут він і згадав мою пропозицію завітати до “Трьоми” - щоправда, вже з іншої нагоди.

У корчмі, як завжди, було тепло й затишно. В повітрі витав запах щойно підсмаженого м’яса - апетитний, гострий, від якого в животі відразу потягнуло порожнечею. Ми встигли сісти за стіл, як до нас підбігла Люра й почала перелічувати всі страви, якими готові нас пригощати. У Лібки аж очі засвітилися - схоже, його дружина сьогодні залишила його без сніданку.

А от Дітор… Я відразу помітила його невпевненість і навіть не питала, бо й так було видно: грошей у нього не було зовсім.

- Два шматки смаженого м’яса принеси. Ще дві порції тушкованих овочів. Хліба, квашеної капусти. І вина червоного, тільки підігрій його спершу.

- Невже ти така голодна? - здивувався напарник.

- Ні, сьогодні вирішила побути доброю й пригостити дитятко, яке мені доручили. Пригощайся, не соромся, - звернулася я до Дітора, коли Люра принесла замовлення.

Спочатку ми їли мовчки. Лише-но встигли притлумити перший голод, як до нашого столу підсів знайомий найманець - Бойд.

- Привіт. Чули, що розповідають вартові зі Стіни? - запитав він, відщипнув шматок хліба й одразу засунув його до рота.

- Ні. А що трапилося? - ласий до пліток Лібка миттю зацікавився.

- На світанку ціла зграя чудовиськ приходила до міських воріт. Відбитки від їхніх лап утричі більші за мої.

- Звідки знаєш? Уночі ж лило, як з відра.

- Та то вночі. А під ранок злива скінчилася, ось тоді вони, схоже, й лишили сліди. Зараз туман розійшовся - от і помітили. А за містом усе спокійно було? - це вже було звернено до мене.

- Так. Мабуть, кури їх не цікавлять, на відміну від лисиць.

- Може, тимчасово переберешся до міста? - стурбовано запропонував Лібка.

Чутки про звірства потвор не раз доходили навіть до столиці.

- Дякую, та все ж краще ризикну.

Бойд ще трохи посидів із нами, переважно розмовляючи з Лібкою. Він ум’яв майже половину хліба й, нарешті підвівшись, побіг далі - чи то працювати, чи то збирати нові плітки.

***

Залишок дня минув у турботах, тож часу думати про чудовиськ не було. Але щойно закінчилася зміна, ці думки знову заполонили мою голову. І, наче чиясь невідома сила, щось підштовхнуло мене дорогою додому звернути убік - подивитися на загадкові сліди.

Пліткам про вовкведів я не надто вірила, тож тим більше здивувалася, коли справді знайшла залишки відбитків. Вдень дощу не було, тож вони збереглися доволі чітко, хоча вартові й намагалися їх затоптати важкими чоботами. Все ж я змогла оцінити і розмір, і кількість. Принаймні пів дюжини. Не менше. І прийшли вони з півночі.