-1-

- Чула? - гукнув до мене здоровань у латах, на ім’я Лібка. Його голос, як завжди, гримів так, ніби він кричав на весь двір. - У нас поповнення.

Я лише хмикнула у відповідь, стягуючи через голову важку форму й акуратно складаючи її до шафи. Там уже чекали мої лати та темно-сіра накидка з нашитим на грудях чорним ведмедем - знаком загону.

- Чула? Я їх ще вчора бачила, - відказала я, замикаючи дверцята на замок. За спорядження ми відповідали головою: хто не зберіг, той плати з власної кишені. І немало. А додому тягти заборонено. Такий собі бзік. - От тільки одне слово мені в голові крутилося - діти.

- Діти? Ха! - Лібка зареготав так, що аж зброя на лаві дзенькнула. - Ріда, ти давно в дзеркало дивилась?

Я скривила усмішку. На вигляд мені було не більше двадцяти, хоч справжній вік перевищив життя більшості смертних. І це часто грало проти мене: у найманця має бути лице змучене війною, а не дівчаче. Та й суспільство не забувало нагадати, що жінка мала б сидіти вдома, гріти чоловіка й плодити дітей, а не тягати на собі метал. Або служити в храмі на крайній випадок.

Тому я майже завжди носила шарф, намотаний аж по самий ніс. І для скромності, і щоб не дихати смородом вулиць. З-під нього виднілися лише золотаво-зелені очі та чорні брови. Тендітну постать ховали обладунки, як і довгу чорну косу. А зріст мені добре служив - більшості чоловіків-людей я дивилася прямо в очі, а то й згори.

- Ну що, гайнемо по чарці? - запропонував Лібка, весело вдаривши мене долонею по плечу, від чого я ледве не вдарилася об шафу. - Треба ж придумати, як тих молокососів завтра зустрічати.

- Ходімо, - зітхнула я. Дома мене все одно ніхто не чекав, а від його “легкої руки” відмовитись було важко.

***

На дворі стояла пізня осінь. Дерева давно скинули своє золотисте вбрання, і тепер воно гнило під ногами, перетворене на брудне сміття. Затяжні зливи з громом і блискавицями “радували” містян майже щодня. Дощ стіною обрушувався на бруківку, перетворюючи вулички на справжні річки, в яких вода подекуди сягала колін. Потоки безжально змивали нечистоти, несучи їх до стоків за міськими мурами.

А коли дощ нарешті вщухав, над містом опускався густий, важкий туман. Він розчиняв обриси будівель, ковтав вежі й майже не пропускав сонячного світла, змушуючи кожного відчувати гнітючу сірість. Небо, затягнуте низькими хмарами, тиснуло на плечі, а день був схожий на ніч, тільки трохи світліший.

До всього додавався холодний північний вітер із моря - різкий, пронизливий, із запахом солі й вогкості. Він шмагав обличчя, проникав під одяг і безжально нагадував: “Не сьогодні, так завтра повелителька вступіть у свої законні права”. Це було передчуття зими, яка стояла вже на порозі.

Неприваблива на перший погляд корчма носила просту й невибагливу назву – “У Трьоми”. Першим, що впадало в око перехожим, була вивіска з давно облізлою фарбою, на якій ще ледве можна було розгледіти ведмедя з кухлем. Другим - низькі двері, в які кожному вищому за підлітка доводилося заходити, нахилившись. А третім - п’ять вузьких сходинок униз, одразу за порогом. Хто не знав або забував про них, зазвичай летів сторч головою та, підіймаючись, щедро бажав господарю міцного здоров’я і довгих років життя.

Років із десяток тому, коли Трьома залишив службу й вирішив узятися за більш “спокійний” заробіток, йому у спадок дісталася ця дивом не розвалена будівля. За гроші, зароблені чесно та не дуже, він зробив ремонт і заодно вирішив вкопати підлогу глибше, аби в приміщенні клієнти не мусили підпирати головами стелю. Цілий тиждень він власноруч виносив землю відрами, але результат вартував того: тепер навіть Лібка - здоровань у повний зріст - міг пройтися залом, не зачепивши жодної балки.

Попри свій сумнівний вигляд ззовні, всередині корчми завжди було чисто й привітно. Взимку тут гріло тепло великого каміна, а влітку рятувала приємна прохолода кам’яних стін. Над велетенською грубою висіла ведмежа голова з оскаленими іклами, а по обидва боки від неї застигли пташині опудала. Стіни прикрашали в’язанки сухих трав і часнику, котрі, за словами господаря, мали відлякувати немерців.

Невеликі вікна пропускали зовсім мало світла, тому більшість зали огортала напівтемрява. Єдиними острівцями тепла й затишку були свічки, що горіли тільки на вже зайнятих столах. У повітрі змішувалися запахи смаженого м’яса, диму, хмільного пива й старого дерева.

Ось такою була улюблена корчма всіх найманців графа Хайдена - тих самих, на чиїх плечах лежав обов’язок захищати столицю Дахтарії, величний Лаор. Тут вони знаходили не лише теплий куток і кухоль пива після виснажливих варт, а й місце, де можна було забути про дисципліну, розв’язати язики й кулаки, пожартувати чи посваритися з побратимами. “У Трьоми” давно стала для них другим домом - гучним, але по-своєму надійним, де завжди чекали свіже м’ясо, дешеве вино і, головне, компанія тих, хто живе тим самим небезпечним ремеслом.

За високою стійкою стояв сам Трьома - наливати напої він ніколи не довіряв іншим. Господар закладу був невисоким, кремезним чоловіком; його голову прикрашала розкішна, густа борода, над якою виділявся горбатий ніс та блискуча лисина на маківці. Попри те, що в залі працювали дві дівчини, щойно ми сіли за стіл, Трьома особисто підійшов до нас.

- З кожним днем народу все менше й менше, - після привітань заговорив Лібка, киваючи головою на майже порожню залу.