Пролог

Я швидко піднялась на третій поверх головного офісу чоловіка, якого збирався вбити в той момент, звук ударів підборів об підлогу був приглушений гулом голосів і розмов людей. У такий час людей було дуже багато, і коли я ходила навколо них, щоб ненароком не штовхнутись в когось, починала злитися. Вся злість і лють, яку я хотіла виплеснути на одну людину, готова була обрушитися на когось з натовпу. Я зітхнула з полегшенням, коли дійшла до столу секретаря, яка уже встигла мене запам'ятати. Не привітавшись, я відразу запитала: 
 
- Абрамов у себе? 
 
-Так, але без запису ви не можете зайти — тихо зауважила вона мені і явно здивувалася, почувши, що хтось може звертатися до нього таким тоном. 
 
-А мені не потрібен запис, я за сімейними обставинами - сказавши ці слова, я підійшла до дверей, що вели до його кабінету. 
 
-Ні, ви не можете! - заперечила вона і, вставши з-за столу, намагалася мене наздогнати й надоумити мене, очевидно що пізніше їй дістанеться, бо дозволила комусь увійти, але мені начхати на всіх навколо, крім себе! Не чекаючи її, я відчинила двері, і пара сірих очей подивилась на мене. 
 
-Що це означає?! - увірвавшись в кабінет, навіть не привітавшись, я відразу почала, в той час, як секретарка за моєю спиною пищала і виправдовувалася перед начальником, що намагалася мене зупинити, так, звичайно, ти б мене зупинила! - суд?! Чого ти намагаєшся досягти, Абрамов?! 
 
-Антоне Сильвестровичу, я намагалася її зупинити, правда... - вона вже тихо сказала, ясно в голові вже уявляла, як він її звільняє. 
 
- Олена, вийди, й нікого не пускай! 
 
Він мало не гаркнув на неї, але вона тільки заверещала і кивнула, і як куля вибігла з кабінету. Колись я його іноді боялася, коли він дивився на когось таким поглядом, поглядом, який міг би обпекти людину, але він ніколи не дивився на мене так, тільки з ніжністю і любов'ю, але це було давно... 
 
Занадто давно щоб згадувати зараз. 
 
Особливо в цих обставинах. 
 
На серці стало гірко від спогадів майже п'ятирічної давнини, тепер нас з ним ніщо не пов'язує, крім дитини, Антон, вставши зі стільця, ступив у мій бік, а я, стиснувши руки, залишилася на місці. 
 
-Чому? Ти вирішила приховати від мене МОЮ дочку? На його обличчі розцвіла глузлива посмішка - квіточко не вийде, якщо ти сама не хочеш, щоб я бачився зі своєю дочкою, суд мені в цьому допоможе. Там я знайду, де і за які ниточки смикати. 
 
По спині пробіг холод, а кров закипіла від люті, якого біса він вирішив, що має право вдиратися в чуже життя? В моє життя, коли сам брехав мені із самого початку! 
 
- Давай! Подавай!Але тоді нагадай суду, що до її народження ти сам відмовився від дитини. 
 
Абрамов стиснув щелепу і дивився ніби крізь мене. У горлі утворився ком, який я з усіх сил намагалася придушити, страх охопив мій холодний розум горою, мені страшно, страшно, що він може забрати її від мене, але я цього не допущу! 
 
Я підійшла ближче і поклала одну руку йому на груди, й навіть через тканину сорочки відчула, як пришвидшилося його серцебиття, а другою рукою почала гладити по його щоці, й дивилася на нього не очима, повними любові, а зі зневагою і вогнем в очах. 
 
- Будь обережний Абрамов, скоро будуть вибори мера, й щось я не впевнена, що після того, як всі дізнаються про твій скандал, ти сядеш в бажане крісло, але навіть якщо ти виграєш суд, ти не отримаєш мою дочку. 
 
Я прибрала руки і вже збиралася розвернутися, щоб вийти, коли він узяв мене за руку, не давши можливості вийти. Він заправив волосся за моє вухо і провів тильною стороною руки по моїй щоці. 
 
- Начхати, ти ж знаєш, я завжди забираю те що належить мені – здавалося, ці слова були адресовані мені, подальші дії Антона ніби охолодили всю мою внутрішню лють. Його обличчя неприпустимо наблизилося до мого, від чого моє серце почало битися швидше, його губи торкнулися моїх, але він майже відразу їх прибрав, хоча відчуття, що поцілунок тривав вічно - і ніхто інший не може претендувати на МОЄ. 

*** 

За пару днів до цього... 
 
Габі 
 
Рано-вранці квартиру оповило м'якими сутінками, коли перші промені сонця почали обережно пробиватися крізь штори, заливаючи кухню теплим світлом. Я прокинулася раніше звичайного, вирішивши більше часу приділити приготуванню сніданку для себе і дочки, як починається день, так він й пройде. Тихенько спустившись вниз, щоб не розбудити дитину і встаючи біля плити, я одягла навушники, щоб дочка могла довше поспати, мелодія плавно наповнила мій розум і незабаром почала погойдуватися в такт, захопившись танцем і ранковою самотністю, мене переповнювала радість, цей день нічого не зіпсує, мої рухи були легкими і розслабленими, як ніби танець був природним продовженням цього тихого і світлого ранку. Раптом я відчула печіння в спині, ніби на мене хтось дивиться. Обернувшись, я здригнувся, і виделка, яку я тримала у руках, м'яко впала на підлогу. 
 
— Господи, Соф, ти мене налякала. 
 
- Вибач, мамо, я не хотіла. 
 
-Нічого, ти могла просто сказати "Доброго ранку" - я спустився підняти виделку з підлоги та повернуласяся назад до плити. 
 
- Так я і сказала, але ти була в навушниках - відповіла дочка з невдоволенням в голосі. 
 
- Напевно, настав час посидіти з одним навушником у вусі, а то я взагалі нічого не помічаю - поставивши перед нею тарілку з млинцями, я обережно заправила її світле волосся за вухами, щоб вони не заважали їй їсти - смачно? 
 
Донечка кивнула і продовжила їсти за обидві щоки. 
 
- Ти поки їси, а я піду переодягнуся, а заодно покладу на твоє ліжко одяг, з якого ти зможеш вибрати. 
 
-Гаразд. 
 

***