Розділ 12

«Я сумую за тобою»
Минув тиждень.
Для інших людей — лише сім днів.
Для Софії — ціла вічність.
Університет залишився тим самим.
Ті самі коридори.
Ті самі лекції.
Ті самі лавки біля головного корпусу.
Тільки Данила поруч більше не було.
І від цього все здавалося неправильним.
Щовечора вони телефонували одне одному.
Іноді на п'ять хвилин.
Іноді на годину.
Іноді просто мовчали.
Слухаючи дихання одне одного.
Наче це могло скоротити відстань.
Одного вечора Софія сиділа на підвіконні в гуртожитку.
За вікном падав дощ.
Телефон задзвонив.
Відеодзвінок.
Данило.
— Привіт.
— Привіт, першокурснице.
Вона усміхнулася.
— Ти виглядаєш втомленим.
— А ти сумною.
— Тому що сумую.
На тому кінці запанувала тиша.
Тепла.
Щира.
— Я теж сумую, Софіє.
Дуже.
Від цих слів у грудях защеміло.
— Покажи мені себе.
— Що?
— Камеру ближче.
Софія засміялася.
— Ти дивний.
— Я знаю.
Вона піднесла телефон ближче.
Данило кілька секунд просто дивився на неї.
Наче намагався запам'ятати кожну рису обличчя.
— Що?
— Нічого.
— Данило.
Він усміхнувся.
— Просто думаю, яка ти красива.
Софія закрила обличчя долонями.
— Припини.
— Ні.
Тієї ночі вони говорили до другої години.
Про все.
Про навчання.
Про дитинство.
Про мрії.
І про те, що зроблять, коли він повернеться.
— Я хочу відвести тебе в одне місце.
— Яке?
— Секрет.
— Ненавиджу твої секрети.
— Брешеш.
— Брешу.
Він тихо засміявся.
І Софія зрозуміла, як сильно скучила за цим сміхом.
Коли розмова закінчувалася, Данило раптом став серйозним.
— Софіє.
— Так?
— Дякую.
— За що?
— За те, що чекаєш.
Вона відчула, як серце стиснулося.
— Я завжди чекатиму тебе.
Кілька секунд він мовчав.
А потім тихо сказав:
— Я люблю тебе.
— І я тебе люблю.
Після цих слів дзвінок завершився.
Але Софія ще довго сиділа біля вікна з усмішкою.
Не знаючи, що вже завтра отримає повідомлення, яке змусить її терміново їхати до Данила...