Розділ 11

«Відстань між нами»
Усе сталося в понеділок.
Звичайний день.
Звичайна пара.
Звичайний ранок.
А потім Данило перестав відповідати на повідомлення.
Спочатку Софія не хвилювалася.
Минуло пів години.
Потім година.
Потім три.
І вперше за весь час їй стало по-справжньому тривожно.
Увечері він написав сам.
«Можемо зустрітися?»
Без смайликів.
Без жартів.
Без звичного «першокурснице».
І це налякало її більше за все.
Вони зустрілися в парку.
На тій самій лавці, де колись стали парою.
Данило сидів мовчки.
Дивився кудись уперед.
І Софія одразу зрозуміла:
щось сталося.
Серйозно.
— Данило...
Він підняв очі.
І вперше вона побачила в них втому.
— Мені потрібно поїхати.
Світ ніби завмер.
— Куди?
— До батька.
— Надовго?
Він опустив погляд.
І ця пауза сказала більше за будь-які слова.
— Я не знаю.
У Софії пересохло в горлі.
— Що сталося?
— Він у лікарні.
Вона завмерла.
Усі образи, ревнощі й дурні переживання миттєво зникли.
Залишився тільки страх.
— Данило...
— Я мушу бути поруч із ним.
— Звичайно.
Він нервово посміхнувся.
— Я боявся сказати тобі.
— Чому?
— Бо не хочу їхати.
Ці слова боляче вдарили просто в серце.
Вони довго сиділи мовчки.
Тримаючись за руки.
Наче намагалися запам'ятати кожну секунду.
Кожен дотик.
Кожен погляд.
Наступного ранку Данило їхав.
Автобус уже чекав на вокзалі.
Софія стояла поруч і відчайдушно намагалася не плакати.
— Гей.
Він обережно підняв її підборіддя.
— Не дивись так, ніби я їду назавжди.
— А якщо...
— Не «якщо».
Він усміхнувся.
Трохи сумно.
— Я повернуся.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Софія кивнула.
Але сльози все одно з'явилися в очах.
Данило обійняв її міцніше.
— Ти ж знаєш, що я тебе люблю?
Серце завмерло.
Він сказав це вперше.
По-справжньому.
Без жартів.
Без усмішок.
Просто сказав.
— Я теж тебе люблю, — прошепотіла Софія.
Автобус подав сигнал.
Настав час прощатися.
І жоден із них ще не знав, що ця розлука стане найважчим випробуванням для їхнього кохання...