Розділ 9

«Дівчина з минулого»
— Ти сьогодні якась підозріло щаслива.
Подруга примружилася, спостерігаючи за Софією.
— Нічого подібного.
— Софо, ти вже десять хвилин усміхаєшся в конспект.
Софія тільки знизала плечима.
Так, вона була щаслива.
І навіть не збиралася цього приховувати.
Після пар вона поспішала до Данила.
Але щойно вийшла в коридор, як помітила натовп студентів біля сходів.
У центрі стояла незнайома дівчина.
Висока.
Красива.
Впевнена в собі.
І вона міцно обіймала Данила.
Софія завмерла.
Серце неприємно стиснулося.
Данило теж її помітив.
І відразу відступив назад.
— Софіє, зачекай.
Але вона вже розвернулася.
Через кілька хвилин він наздогнав її на подвір'ї.
— Це не те, що ти подумала.
— Справді?
— Справді.
— Тоді хто вона?
Данило провів рукою по волоссю.
Виглядав він незвично напруженим.
— Її звати Віка.
— І?
— Ми колись зустрічалися.
Софія відчула, як усередині все похололо.
— Колись?
— Два роки тому.
— І вона просто вирішила повернутися?
— Схоже на те.
Софія мовчала.
Їй зовсім не подобалося те відчуття, яке з'явилося в грудях.
Ніби насувалася буря.
Наступного дня стало ще гірше.
Віка поводилася так, ніби досі мала право бути поруч із Данилом.
Сміялася з його жартів.
Торкалася його руки.
Постійно знаходила причину заговорити.
І кожного разу Софія відчувала укол ревнощів.
Увечері вона сиділа в гуртожитку й бездумно дивилася у вікно.
Телефон задзвонив.
Данило.
— Ти образилася?
— Ні.
— Софіє.
— Добре. Трохи.
На тому кінці пролунало тихе зітхання.
— Виходь надвір.
— Що?
— Просто виходь.
Софія швидко накинула куртку й спустилася вниз.
Данило стояв біля гуртожитку.
З двома стаканчиками кави.
Як завжди.
— Ти ненормальний.
— Зате твій.
Вона ледь усміхнулася.
Він простягнув їй каву.
— Послухай мене уважно.
— Слухаю.
— У мене було минуле.
Але я не хочу повернутися туди.
Софія підняла на нього очі.
— А чого ти хочеш?
Данило зробив крок ближче.
— Тебе.
І вперше за ці два дні тривога трохи відступила.
Але вони ще не знали, що Віка не збирається так просто зникати з їхнього життя...