Розділ 7

«Після бурі»
Сварка почалася через дрібницю.
Принаймні так здавалося спочатку.
Софія саме виходила з бібліотеки, коли побачила Данила біля університету.
Поруч із ним стояла Лєра.
Вони про щось говорили, а потім дівчина обійняла його.
Софія різко відвернулася.
У грудях неприємно защеміло.
Вона навіть не стала чекати пояснень.
Просто пішла.
Але вже за хвилину почула за спиною знайомий голос.
— Софіє!
Вона прискорила крок.
— Софіє, зупинись!
Данило наздогнав її біля старого корпусу.
— Що сталося?
— Нічого.
— Ти сердишся.
— Ні.
— Ти навіть не дивишся на мене.
Софія різко зупинилася.
— А повинна?
Данило здивовано нахмурився.
— Я не розумію.
— Звичайно не розумієш.
— Тоді поясни.
— Навіщо? Щоб ти знову сказав, що я все вигадала?
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
Надворі починав накрапати дощ.
— Це через Лєру? — тихо спитав Данило.
Софія відвела очі.
І цим сказала більше, ніж будь-якими словами.
Він важко видихнув.
— Вона моя давня знайома.
— Мені байдуже.
— Брешеш.
— Данило...
— Тобі не байдуже.
Його голос став м'якшим.
— І мені теж не байдуже, Софіє.
Серце пропустило удар.
Вона підняла на нього очі.
Дощ ставав сильнішим.
— Тоді чому ти нічого не сказав раніше?
— Бо боявся.
— Ти?
Він усміхнувся.
— Так. Ти єдина людина, поруч з якою я справді нервую.
На кілька секунд світ навколо ніби стих.
Залишилися тільки вони.
І дощ.
Софія дивилася на нього, не знаючи, що сказати.
А потім Данило зробив крок ближче.
— Я більше не хочу вдавати, що ти для мене просто знайома.
Його рука обережно торкнулася її щоки.
Софія затамувала подих.
— І я не хочу, — прошепотіла вона.
Данило усміхнувся.
Тепло.
Щиро.
І повільно нахилився до неї.
Їхні лоби торкнулися.
Потім носи.
І лише тоді їхні губи зустрілися в першому ніжному поцілунку.
Не поспішному.
Не ідеальному.
Але справжньому.
Такому, на який вони чекали довше, ніж хотіли визнавати.
Краплі дощу падали на волосся й плечі, але ніхто з них цього вже не помічав.
Бо вперше за весь цей час вони були саме там, де хотіли бути.
Поруч одне з одним.
❤️
Кінець першої