Розділ 6

«Майже побачення»
Наступного дня Софія намагалася переконати себе, що зовсім не чекає повідомлення від Данила.
Абсолютно не чекає.
Саме тому вона перевіряла телефон кожні п'ять хвилин.
— Ти безнадійна, — зітхнула подруга.
— Я просто дивлюся котиків.
— Уже сорок хвилин?
Софія саме збиралася вигадати чергову відмовку, коли телефон завібрував.
Данило: О 17:00 біля головного входу.
Вона насупилась.
Софія: А «привіт» уже не в моді?
Відповідь прийшла майже одразу.
Данило: Привіт.
Данило: О 17:00 біля головного входу.
Софія мимоволі усміхнулася.
О 16:58 вона вже стояла біля університету.
І нервувала більше, ніж перед найважчим екзаменом.
Данило з'явився рівно о п'ятій.
У темній куртці, з двома стаканчиками кави в руках.
— Ти прийшла.
— Ти здивований?
— Трохи.
Він простягнув їй каву.
— Ванільний латте.
Софія здивовано подивилася на нього.
— Звідки ти знаєш?
— Я уважний.
— Це трохи лякає.
— Зате корисно.
Вони повільно рушили алеєю парку неподалік університету.
Навколо шуміло листя, а вечірнє сонце золотило доріжки.
І вперше за довгий час Софії було так легко.
Наче вона знала Данила набагато довше, ніж кілька тижнів.
— Отже, — сказав він, — це побачення?
Софія мало не вдавилася кавою.
— Що?
— Просто уточнюю.
— А ти як думаєш?
Він усміхнувся.
— Думаю, що ти зараз червонієш.
— Думаю, що ти нестерпний.
— Але все одно гуляєш зі мною.
І знову ця усмішка.
Небезпечна.
Тепла.
Така, від якої серце починало забувати всі правила.
Вони зупинилися біля невеликого озера.
На воді тремтіли відблиски вечірнього сонця.
Софія дивилася вперед, коли раптом відчула, як Данило легко торкнувся її руки.
Лише пальцями.
Ледь помітно.
Але цього вистачило, щоб по шкірі пробігли мурашки.
Вона підняла очі.
І вперше побачила, що в його погляді більше немає жартів.
Тільки щось справжнє.
Щось, від чого ставало страшно.
І водночас дуже добре.
— Софіє, — тихо сказав він.
— Так?
— Я радий, що тоді ти облила мене кавою.
І вона зрозуміла, що теж рада. ❤️