«01:17»
Після тієї прогулянки під дощем Софія майже не спала.
І проблема була зовсім не в грозі за вікном.
Проблема була в Данилові Морозі.
Точніше — у тому, як його руки тримали її за талію.
Як він дивився на неї.
І як після цього серце поводилося абсолютно неадекватно.
Софія важко видихнула й перевернулася на інший бік ліжка в гуртожитку.
Телефон тихо засвітився в темряві.
01:17
Нове повідомлення.
Від: Данило Мороз.
Софія різко сіла.
— Ні. Ні-ні-ні. Спокійно…
Вона відкрила чат.
Повідомлення
Данило:
Ти жива після нашої екстремальної подорожі під дощем?
Софія:
Майже.
Данило:
«Майже» звучить тривожно.
Софія:
Я звинувачую тебе в тому, що тепер чхаю.
Данило:
Тоді завтра куплю тобі каву як компенсацію.
Софія:
Обережно. Це вже схоже на флірт.
Данило:
А якщо це він і є?
Софія втупилася в екран.
Серце билося так голосно, ніби сусідка по кімнаті зараз теж його почує.
— Чому ти усміхаєшся в телефон о першій ночі? — сонно пробурмотіла подруга з верхнього ліжка.
— Я не усміхаюсь.
— Софо, я literally бачу твоє обличчя.
Софія швидко накрила себе ковдрою.
Телефон знову завібрував.
Повідомлення
Данило:
До речі.
Софія:
?
Данило:
Тобі дуже личить червоніти.
Софія:
Я тебе зараз заблокую.
Данило:
Не заблокуєш.
Софія:
Чому ти такий впевнений?
Данило:
Бо ти вже чекаєш мого наступного повідомлення.
І найгірше було те…
Що він мав рацію.