39. Про життя після тридцяти

Після розмови про ідеального чоловіка півночі думала про ідеальну жінку. Те, що я не відповідаю журнальним критеріям такої модної панянки, кожному коту-безхатькові відомо. 

За друге якось мої вчені таргани бесіду вирішили зі мною повести. Взагалі, як це я така вся стара діва, надумала вийти заміж  після тридцяти та ще й за чоловіка молодшого за мене?

Вирішила дати їм жару, пояснивши, що деякі речі після тридцяти можна і не робити. Наприклад, вважати себе старою для відносин та побудови сім'ї. Що це за неписані правила: вийди заміж у вісімнадцять, до тридцяти вже й народи! Бачила я таку одну жінку. Вийшла заміж отак, не роздивилася, що воно за чудо. Тепер троє діток, четвертим вагітна, а він їй ні  жити, ні вмерти не дає. Їй немає й тридцяти, а вона вже сива, як бабуся! Що ж з нею в сорок буде? Може тоді їй краще не показуватися людям на очі, щоб не нагадувати їм про сумну і безрадісну старість? Уділ таких можуть прикрасити хіба що в'язання, кішка і онуки? Мені її шкода, але сказати, що і як робити — не смію. Сама натанцювалася на грабельках, тому вважаю свої шишки і свій досвід безцінним у вирішенні своїх життєвих питань. Лізти з цим скарбом до когось — небезпечно. Можна ворога нажити!

Взагалі-то, я вийшла заміж в тридцять один. Це моє право, мій вибір. Чому я повинна соромитися свого вибору. Тому що мені вже за? Тому що худа, як мішок кісток і виглядаю старою шкапою? 

Так от, вважаю, чи тоненький ти, чи кругленький ти після тридцяти —то твоя особиста справа. Займаєшся спортом в фітнес-клубі чи не тренуєшся — твоє діло. Висить животик чи як струна він натягнутий — чому повинен звіт комусь давати?

Є в нас дурна українська звичка —виправдовуватися. В таких ситуаціях вмикається традиційне ниття :  «Мені не вистачає сил / здоров'я / часу / грошей». 

А можна так, як я останнім часом роблю.

Запам'ятайте цю фразочку, шановні мої: «Це не ваша справа»

 Якщо навіть таке не допомагає у спілкуванні з доскіпливими придираками, пропоную звернути увагу співрозмовника на нього самого. Наприклад, придавити своїм інтелектом, зажадавши пояснень, чому він, наприклад, досі не мільйонер, не олімпійський чемпіон або не лауреат Нобелівської премії.

Те ж стосується і одягу. 

Хто сказав, що одяг тридцятирічної — це або костюм діловий, або халат засмальцьований?

Чому це вона не може вдягнути полосаті штанята та футболку з модним прінтом? Бо так не личить? Інфантильно? Якщо вона розумна жінка, то на роботу так не піде, хоча… Розказував мені чоловік, що у  Німеччині так і на роботу можуть прийти. Тебе ніхто за одяг не штрикає. 

Чесно, думаю в тридцять років вже є клепочка в голові, що, як і куди одягати. Головне, не перетворювати себе в опудало чи проститутку! Що занадто — то не здраво. 

Вичитала десь таку річ: «Інфантильність вимірюється не вашим виглядом, а вашими вчинками». 

В тридцять жінка вже багато що побачила. От як я. По світі працювала, за матір'ю-батьком доглядала, як віл пахала, бо гроші заробляла, хату купила-хату продала! До тридцяти я встигла попрацювати завідувачем кафедри, започаткувала свій бізнес, активна в соціальній мережі та маю свій сайт. А ще, опікуюся своєю доволі інфантильною матір'ю, допомагаю своїй бідовій сестрі. Тому, вдягнути полосаті штанята при такому розкладі життя, як у мене — не підліткова дурість вченої тітоньки, а її власна справа.

Придушила вчених тарганів і в питаннях спілкування з сильною половиною людства, в тому числі з  власним чоловіком.

Вважаю нормальним те, що чоловік поїде на рибалку, а ти  той час проведеш з подругою, а не з дітьми (їх можна й до бабусі або з тим же чоловіком відправити). 

До заміжжя я  багато часу проводила одна: в роботі, в поїздках, у власних думках. Тому після тридцяти хочеться, щоб частина того укладу життя, що була раніше, збереглася хоча б мінімально. 

Це нормально, бажати тиші, навіть якщо когось дуже любиш і не тямиш життя без нього. Без тиші жінка швидко перетворюється на надоїдливу муху. А чому? Вона розчиняється в чоловікові, дітях, роботі. В неї не залишається часу досліджувати себе.

Мати особистий час і особистий простір — це природно. Ненормальними є люди, які лізуть зі своїм псевдоспівчуттям типу: «А навіщо взагалі тоді виходила заміж / народжувала?».

От дехто, взнавши, що я вийшла заміж, сплескує в долоні і давай повчати, що хорошого юнака в молодих дівчат забрала і що як не вийшла до тридцяти, то потрібно було сидіти самій. Я одразу таким крокодилам пащеку розриваю. Звертаю увагу на те, що вони своїх хороших уже вибрали, будучи молодими, і хай займаються вихованням своїх дочок, а не сватають їх то за старого, то за молодого!

Ох і розійшлася я! Це ще ми про домашні обов'язки не говорили. Взагалі я можу дозволити собі жити на бутербродах та сирій гречці, залитій кефіром. Мій чоловік теж невибагливий! Хочу —кручу голубці, хочу на хлібі й воді живемо.  І хто сказав, що раз вийшла заміж, то плита да стряпня доля твоя?! 

Які замучені ті жінки й мамочки, що привчили своїх чоловіків та дітей гратися (хто в ляльки, хто в машинки, а хто в телефончику всяке робити, типу працю працює!) в той час, як самі загинаються з тим готуванням, прибиранням, пранням, прасуванням… Мовчу про поля, городи, свині гуси і все інше!

Я за те, щоб жінка не звалювала все на себе! Після тридцяти літ життя і зірваної спини, не маю бажання все на собі тягнути. Якби не вирішилося так швидко з Андрійком, то скинула би із себе купу того всього березнівського гонору та й жила би біля моря, зернятка лускала би, замовивши все, що потрібно в інтернеті й розписавшись в паперах служби доставки. У Німеччині так і збираюся робити. Ще мені сумок бракувало тягати в заміжжі!  Головне не скотитися до стану повної дури, коли будеш так любити коханого, що занедбаєш себе, а жаліючи його, дійдеш до стану телички, яка пахає й пахає. Як от моя Надька. Немає їй щастя з Вацлавом. Воно г…нюк! Як до роботи, так і до відносин. Надіюсь, вони двох винесуть уроки із ситуації.