36. Про тісні зв'язки

Ми сиділи в Андрієвій машині години зо дві. Трохи розповідала я, трохи він.  Коли дійшло діло до Бикових, я псіханула. Сказала, що не збираюся їхати до них, бо вони—зрадники!

Чи ж не вони робили все аби розвести мене з Андрієм, навмисне розповідаючи про його рідню, борги й вішаючи людські пересуди на Вірчину завантажену роботою голову! Хіба друзі таке роблять? А оце Людкине потакання Ритулі:  своє дитя миліше. Та хіба можна дівчатко до чоловіка на десять років старшого пришивати?!

Розкаялися, значить. Якщо так, то чого Вірці нічого не сказали про Павліченків?! Як вона хату надумала продавати й нічого не їм не сказала—винна перед усім містом, а як всі навкруги приховували правду про Андрійка, то це нічого!

Весь світ скотився до стану зарази! 

—Чому ти кипиш? — Андрій кладе свою руку на мою.—Я просив нічого тобі не казати. Ти зараз сердита, що готова своїм поглядом все Березне спопелити!

—А може мені тебе знищити блискавицями з очей?

Я можу. Я вмію.

—Кохана…

Що він  далі говорив я не чула. Розплавилася від тих гарячих слів,як снігова баба на сонці. Отже, нормальна українська жінка. Правильно реагую на заповітні слова! 

Не хотіла, чесне слово, дивитись на безіменний пальчик на правій руці! Очі самі пропалювали дірочки в тому місці, де в одружених людей виблискує обручка. Не кажіть, що я з'їхала з глузду! Не знаю жодної представниці слабкої статі, яка б подумки не міряла отримати перстень, який тісненько сидить у червоній коробочці форми сердечка. І ту красу  дарує хлопець, від якого мліє душа!

—Щось загубила?—питає  моя спостережлива згуба. 

—Печатку.—натякаю на необхідність скріпити наші відносини хоча б п'ятигривневим дитячим «колєчком». Як по-іншому доказати, що  я його дівчина. Ах, як приємно, що тепер «зайнята». Крута, бо маю такого класнючого хлопця!

От хто з чоловіків не соромиться виносити котячі какашки, вміє варити молочну кашу і не скаче в гречку?  

Він чесний, порядний, по-старомодному правильний.

—Їдьмо поставимо?—дражниться Андрійко. Добре розуміє, що я вже втомилася чекати, коли ми станемо нормальною парою.

—Що поставимо? 

—Штамп в паспорті.

—Це пропозиція руки й серця?

Ох, пахне швидким заміжжям, а не просто перстнем на безіменному!

—Вони й так належать тобі. Давно. 

Андрій як завжди говорить правду.Хороший він. І від цього люблю його ще дужче.

—Як це так вони поставлять ту печатку? — вдаю, що зовсім того не хочеться. 

Всередині все пищить: хапай Андрійка і припини комизитися! 

—Вірочко, рідненька! —він пригортає мене до себе. —Годі вже жити сусідськими плітками!  Яке кому діло? Хай балакають, аби нам було добре! Взагалі-то я буду їхати до Німеччини. Хочу забрати тебе з собою! Я так розумію без печатки не згодишся їхати?

—Андрію, а чи не поспішаємо ми?

—Віро, годі втікати від мене!  Навіть, як захочеш, не відпущу! Я не інвалід, не ходячий труп! Я зможу працювати, щоб забезпечувати нас обох! До скільки ти хочеш не поспішати? До сорока? До п'ятидесяти? Я можу тебе чекати, скільки ти скажеш…

Він засмутився. Я спохватилася. Це ж перенервує і знову якась зараза вилізе? Наречена, називається! Вона швидше знищить його своїми мудруваннями, ніж ощасливить! 

Ну їх в баню ті пересуди!

—А давай! І в РАЦС, і заміж, і на край світу.

Цікаво спостерігати за вогниками в очах закоханого чоловіка! Я ж розпалила багаття! Мій Андрійко не знав, що йому робити. Хилився до мене, певне поцілунків кортілося. Я то і не проти була,  а  мій коханий  зупинився, розсудив про доцільність поїздки  до «Рубіну». Звісно, по обручки. А по що їхати в ювелірний магазин молодій парочці? Не по золоті ж наручники.

—То що до Бикових?—питає наречений після того, як я вже натішилася обручкою.

Губки надулися самі собою. 

—Не варто зволікати з примиренням.

В Андрія є хороша здатність легко переходити від простого до складного. Такий майстер переконання, що куди мені, інтелігентній кандидатці, до нього братися! Напевно, добре, що ми як два дубки зійшлися докупки. Надіюсь, перейму від нього спокою та людяності, перестану бурчати й буркотіти на всіх і вся!

Поки я роздумувала над тим, як нам житиметься разом, він вже під'їхав до кумів. 

Я втислася в сидіння. Ніяк не відпускали гордощі. Він вийшов, позабирав пакети. Підійшовши до моєї сторони, відкрив дверцята.

—Я пішов, а ти—як хочеш.

Як хочу? Ще чого, пустити мого Андрійка в лапи Маргаритки! Швидко застібнулася й за ним потопала.

Сміється коханий, ще трохи за живіт вхопиться!

—Ти така кумедна, коли ревнуєш!

—Дивись мені, хлопче, бо можу так заревнувати, що аж зацілую до смерті!

Він посерйознішав.

—Після весілля цілуватимеш, бо всяке буває!

До мене через хвилину дійшов зміст його слів. Не відрізниш тепер де дівка, де пальто!

Такою червоною і засоромленою зайшла до Люсьєни. В дверях зіштовхнулися з Григорієм. Він знову поспішав до чергової породіллі. Навіть не здивувався чого я з Андрійком. Ніби то саме собою розуміється.  За ним поважно вийшов Кирило Іванович.

Я рота роззявила. Він на руки наші сплетені глянув і все зрозумів. Поплескав по плечі сина, змахнув сльозу.

—Діти, заїдете ввечері до старого?

Який же він старий? Ще добрий парубок! Недавно по молодицях бігав, а тут вже дідом налаштувався бути!

Хм… побачимо що там за зміни сталися. Крім сивої голови поки не зрозуміло.

Мої глибокороздуми розбила Маргарита що вискочила з рюкзаком, цьомнула мене в щічку, сказала, що міцно нас з Андрієм любить та бажає нам щастя.

Люська  ж, виглянувши зі спальні, одразу скерувала до кухні. Малий заснув. А як дитя мале спить—усім навшпиньки ходить. 

—Вам чаю чи кави, молодятка?

—Чим хата багата!

—Рада, що ви порозумілися!—щебече Людка.

Еге ж! Вони так допомагали, так старалися, щоб ми були разом.

Мій Андрійко щиро прийняв вітання. Перевів мову на малого. Люсьєна розлилася розповідями про те, скільки її Вадимчик разів їсть і какає, як часто рекомендують передягати і купати малих дітей. Призналася, що в малого  гіпертонус спини і нижніх кінцівок. Пораділа, що Кирило Іванович робить йому масаж. Вже сьомий день приїжджає, лікує і розвиває малого.