РОЗДІЛ 8.7

Я була готова до того, що, щойно вона усвідомить свою помилку, усе зміниться. Губи стиснуться, не залишивши навіть натяку на теплу посмішку, погляд стане холодним і чіпким.

На мене дивитимуться, як на ворога. Або ж як на докучливу комаху. Навіть не знаю що з цього гірше.

Мабуть те, що я все ж мала рацію. Мені немає і ніколи не буде місця в такому колі та в його житті. Це було очевидно від самого початку. І жодний одяг та прикраси не здатні цього змінити.

Тож… Я чекала. Чекала і чекала, доки вона вимовить: “О… Зрозуміло…” — насправді маючи на увазі: “То ти жебрачка, що паразитує на моїй родині?”

Проте цього так і не сталося.

Натомість вона співчутливо посміхнулася, та спитала:

— Ця необхідність вітатися геть з усіма така дурість, правда? Пам’ятаю свій перший бал. В мене ледь голова від кількості нових імен не луснула!

Мої губи розімкнулися і застигли у здивованому “о”. Спантеличена, я кинула короткий погляд на Вільярда, що підбадьорливо посміхнувся мені. Здавалося, він розумів, які саме думки крутилися в моїй голові рівно мить тому, і його тішило те, наскільки я розгублена.

— Так, це виснажує, — стиха погодилася я.

Мені було трохи незручно зізнаватися у цьому вголос. Принаймні у цій залі з цілою купою гостей. Та, якби я промовчала, проігнорувавши принцесу, це був би ще більший скандал. Вже не кажучи про те, що насправді мені не хотілося її ігнорувати.

Дерія виявилася не менш дивною, ніж її брат. У гарному сенсі.

Вона здавалася дуже щирою та дружньою. Тільки, якщо Вільярд вміло маніпулював людьми, вдаючи прихильність та легковажність, то я не могла уявити, щоб принцеса плела інтриги так само, як це робив її старший брат. Не тому, що вона була в чомусь дурніша чи наївніша. Просто здавалося, що грати — не в її дусі.

А ще, я чомусь була в цьому впевнена, якби я їй не подобалася, вона б ніколи не посміхнулася мені. І це було тим, до чого я виявилася не готова.

Кікі добре підготувала мене до викликів, котре могло, і, я знала, збиралося кинути мені вище суспільство. До ворожих, зверхніх, зневажливих поглядів. До підніжок, погроз та пролитих на сукню напоїв.

Але не до цього.

Не до того, що хтось захоче й тим паче спробує зі мною подружитися. І не заради зв’язків чи грошей, що, на їх думку, я здобуду, ставши дружиною Вільярда. А просто бо їм сподобалася я.

— Не бійся, їх не обов’язково запам’ятовувати з першого разу. Насправді більша частина з них називаються під час кожної нової зустрічі. Тож в тебе ще буде шанс.

— Дякую… — стиха промовила я, досі не впевнена як слід реагувати.

Чесно кажучи, в мене ніколи не було подруг мого віку. Так вже склалося.

Так буває, коли, замість навчання в академії, від самого дитинства цілими днями просиджуєш у тісній запилюженій майстерні, дивлячись як працює відлюдькуватий буркотливий старий маг. Допомагаєш йому по хаті. Бігаєш за дорученнями. А увесь вільний час гортаєш старі запилюжені підручники та нотатники.

Я ніколи не скаржилася, бо мені було цікаво. Мені подобалося бути артефактором та допомагати вчителю. Врешті, це було єдиним способом віддячити йому за порятунок та прихисток. За все добро, що він зробив для мене відтоді, як померла моя мати.

Та інколи, дивлячись на інших, я шкодувала про те, що не можу і ніколи не буду такою, як вони. Ніколи не навчатимуся в академії, не зустріну друзів, не здобуду ліцензії…

Бо вступ неможливий без перевірки виду та рівня сили.

Дерія весело підморгнула мені, а тоді звернулася до брата:

— Може дозволиш їй трохи перепочити? Вона виглядає втомленою.

Я збиралася заперечити. Врешті, ми тут не заради розваг чи відпочинку. Ми маємо знайти змовників, перш ніж вони встигнуть наробити лиха. Та, перш ніж я відкрила рота, Вільярд раптом посміхнувся.

— Слушна думка, Деріє, промовив він, ігноруючи мій спантеличений погляд. Я буквально витріщилася на нього.

Невже він забув?

Мені хотілося кричати, та я не могла запитати в нього про це навіть пошепки. А що, як нас почує хтось, кому не слід?

Тож, коли він запропонував нам з Дерію трохи потеревеніти, поки він потеревенить з іншими гостями, я тільки й могла, що розгублено дивитися йому вслід, хапаючи ротом повітря.

— Не хвилюйся, — з посмішкою мовила принцеса, роблячи ковток з кришталевого келиха, — Вільярд ніколи нічого не робить просто так.