Букет

Олена саме розставляла свіжі троянди, коли над дверима задзеленчав дзвінок. Вона машинально витерла руки об фартух і підвела голову. У світлі осіннього дня на порозі стояв він — Андрій. Темний плащ, втомлений, але зібраний погляд. Вона завмерла, відчуваючи, як у грудях щось боляче стиснулося.

— Доброго дня, — промовив він рівним голосом, ніби вони ніколи не бачилися. — Мені потрібен букет.

— Для кого саме? — обережно спитала вона.

— Просто... день народження, — відповів коротко.

Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася стебел. Здавалося, навіть квіти відчули напруження — орхідеї в кутку злегка тремтіли від протягу. Олена почала збирати букет — спочатку рожеві лілії, потім додала кілька кремових троянд, трохи евкаліпту. Андрій мовчки стежив.

— Гарний вибір, — нарешті мовив він. — Ви, схоже, знаєте, що робите.

— Це моя робота, — відповіла спокійно, не підіймаючи очей.

Валентина, власниця магазину, сиділа за касою й ледь чутно покашлювала — так, ніби хотіла нагадати про свою присутність. Коли Олена піднесла букет до обгортки, Валентина кинула швидкий, оцінюючий погляд на Андрія, потім на неї — і посмішка жінки стала ще тоншою.

— Може, ще листівку? — підказала Валентина з ледь прихованою цікавістю.

— Ні, дякую, — відповів Андрій. — Просто букет.

Вона подала йому квіти — ледь торкнулася його пальців, і від цього дотику щось пройшло крізь неї, як короткий струм. Андрій зустрів її погляд, але швидко відвів очі.

— Скільки з мене? — сухо запитав.

— Це подарунок, — сказала Валентина раптом, не зводячи очей з Олени. — Від магазину постійному клієнтові.

— Я не постійний, — відповів Андрій.

— Будете, — ледь усміхнулася Валентина.

Олена відчула, як їй ніяково — хотілося, щоб він просто пішов. Але він стояв ще кілька секунд, ніби не наважувався сказати щось. Потім тихо:

— Ви… якась інша тепер. Спокійніша.

— Мабуть, квіти лікують, — відповіла вона.

— Можливо, — його голос став м’якшим. — Якби вони могли лікувати все...

Її серце стиснулося, але вона не відповіла. Андрій подякував і вийшов. Двері зачинилися, дзвіночок пролунав тихо, мов краплина в тиші.

Валентина підійшла ближче.
— Це він? Твій колишній начальник?

Олена лише мовчки кивнула.

— Тоді все ясно, — сказала Валентина. — Він дивився на тебе не як на працівницю.

Олена усміхнулася сумно:
— Не починай, Валю. Йому просто потрібен був букет.

— А тобі — спокій. Але, здається, від нього ти його не отримаєш.

Коли вечір упав на місто, Олена довго стояла біля вікна на кухні.  На полиці розквітала орхідея, та сама, яку вона колись урятувала з-під смітника. Квіти були розкішні, живі, вперті — такі, як вона тепер. І десь у глибині серця вона відчула: ця зустріч — не остання.