Тепло дому

Минуло вже дві ночі, відколи Марта жила в Олени.
За цей час квартира наповнилася тихим, домашнім ритмом: аромат кави, шелест сторінок книжки, дзвін ложок у чашках. Марта ніби заспокоїлася — принаймні зовні. Вона допомагала поливати вазони, гладила кота сусідів, який щодня прибігав на запах їжі, навіть усміхалася, коли Олена жартувала про «свій ботанічний дитсадок».

Того ранку Олена прокинулася ще до світанку. Їй хотілося приготувати щось просте, щось, що пахне домом.
Вона чистила яблука повільно, немов зважувала кожен рух, відчуваючи, як спогади про минуле — важкі, тривожні — розчиняються в тихому теплі кухні.
Шарлотка в духовці підіймалася пухким золотавим куполом, пахла дитинством і спокоєм.

Марта вийшла з кімнати босоніж, у його старій футболці, яку Олена позичила напередодні.
— Ти що, знову не спала? — тихо запитала, потираючи очі.
— Не спалося, — усміхнулася Олена. — У такі дні треба напекти щось солодке. Солодке рятує душу.

Марта сіла за стіл, обійняла чашку з гарячим чаєм.
— Тут так тихо, — сказала вона. — Навіть тиша інша, не така як у тата вдома.
— Тут я за тишею не ховаюся, — відповіла Олена.

Вони їли шарлотку ложками, гарячу, ще трохи розпливчасту, але надзвичайно смачну.
Марта усміхнулася — справжньо, не з втоми.
— Дякую тобі, Олено. Я, мабуть, давно не почувалася так… безпечно.
— Це добре, — сказала Олена. — Але, знаєш, Марто… втеча — не завжди відповідь.

Дівчина відклала чашку, погляд знову став серйозним.
— Я не можу повернутися. Не зараз.
— І не треба одразу, — м’яко відповіла Олена. — Просто дозволь вам обом перевести дух.

Коли шарлотка охолола, вони разом поливали вазони. Кротон тягнувся до світла, орхідеї розквітали ніжними рожевими пелюстками.
Олена подумала, що ці рослини — мов люди: навіть після холоду й занепаду можуть ожити, якщо поруч буде тепло.

І саме тоді пролунав дзвінок у двері.
Різкий, впевнений, чужий.

Марта здригнулася.
— Хтось прийшов?
Олена відчула, як холод пробіг по спині.
— Не знаю, — сказала і, витерши руки об рушник, пішла відчиняти.

За дверима стояв Андрій.
Втомлений, блідий, але очі — гострі, зосереджені.
— Вибачте, що без попередження, — сказав він. — Я б хотів побачити доньку.

Олена мовчала кілька секунд, потім відступила вбік.
— Заходьте.

Він переступив поріг. Його погляд одразу впав на кухню — на чашки, яблука, на пів порожню форму з шарлоткою. Потім — на Марту, що стояла біля вікна.

— Марто… — сказав він тихо.

Вона не відповіла. Тільки стиснула руки.
Між ними — повітря, натягнуте, як струна.

Олена зробила крок убік, залишаючи їм простір.
— Я приготую чай, — тихо сказала.

Вона відійшла до кухні, але слух її ловив кожен звук.

— Ти хочеш, щоб я не шукав тебе? — голос Андрія був глухий, утомлений. — Я не міг просто сидіти вдома.
— Я не втекла, — відповіла Марта. — Я просто… не могла дихати поруч із тобою.
— А я не можу без тебе, — сказав він після паузи. — Хоч як би це все не виглядало.

Тиша. Лише цокання годинника й легкий запах яблук.

Олена поставила чайник, ковтнула повітря. Нехай говорять. Хай бодай сьогодні зроблять крок назустріч.

Через хвилину вона повернулася з тацею — чашки, чай, трохи цукру.
Марта сиділа за столом, опустивши голову. Андрій дивився у вікно, немов боявся зустрітися з її поглядом.

— Може, по чашці чаю? — тихо запропонувала Олена.

Він кивнув.
Її рухи були спокійні, але всередині все стискалося. Вона знала — це лише початок.

Але, дивлячись, як Марта бере чашку з її рук, як Андрій мовчки вдихає аромат гарячого напою, Олена відчула, що саме ця мить — важлива.
Мов перший подих після довгого холоду.