Після бурі

Вечір захлинувся тишею.
Квартира виглядала, ніби пережила бурю — порожні келихи на столі, на підлозі зім’ятий светр, який він кинув, коли роздратовано шукав телефон. Повітря було важке, запахло горілкою і самотністю.

Андрій сидів у кріслі біля вікна, обхопивши голову руками. У склі відбивався його силует — чужий, з очима, в яких залишилася лише втома. Він не пам’ятав, скільки випив, коли саме перестав розрізняти час.
Знав тільки, що Марта пішла. Грюкнули двері, і після цього світ став ще тихішим, ніж був.

Він прокинувся на світанку від тупого болю в голові. Сонце безжально било крізь фіранки, вдаряючи прямісінько в очі. На кухні — тиша. Холодна кава в чашці, телефон на підлозі.
Марта не повернулася.

— Господи… — прошепотів він, шукаючи номер.
Телефон мовчав.
«Абонент поза зоною досяжності».

Він знову натиснув виклик, ще раз, іще. Те саме.
Серце билося глухо, рівно, але десь глибоко під ребрами ворушився страх — дикий, безпорадний.

Він набрав сестру.

— Таню, привіт. Марта в тебе?
— Ні. Я думала, вона в тебе. Ви ж учора…
— Так, сварилися, — перебив він. — Вона могла прийти до тебе.
— Ні, не приходила. Андрію, що сталося?

Він не відповів одразу.
У голові ще стояли її слова: «Ти став холодним, як стіна. Я тебе не впізнаю».
І його власні, кинуті в серцях: «Вона не була святою, Марто. Твоя мати мене зрадила. І я не можу більше прикидатися, що нічого не було».

Він не збирався цього казати. Не хотів.
Але щось у ньому зламалося — той гачок, на якому роками висіла мовчанка.
Після смерті дружини він жив, наче у вакуумі. Люди бачили успішного, зібраного чоловіка, але за цією зовнішньою бронею — пустеля. Але смерть забрала в нього віру в близькість.
А потім він знайшов листи. Не для нього. Не про нього.
Кілька коротких фраз у старому ноутбуці — і все життя втратило сенс.

Він тоді сидів годинами, дивився у монітор і намагався зрозуміти, що реальне, а що — ілюзія.
Тепер донька нагадувала йому дружину — ті самі очі, інтонації, навіть усмішка така ж.
І він не витримав.
Весь біль, який він тримав у собі, раптом прорвався назовні.

Він довго сидів на кухні, втупившись у чорний екран телефону. Пальці мимоволі тремтіли, коли знову натискав номер.
Марти не було ніде — ні вдома, ні в соцмережах, ні у друзів, куди він наважився написати.
Уперше за довгий час Андрій відчув себе безпорадним. Не тому, що не міг контролювати ситуацію, а тому, що не міг повернути те, що вже зруйнував.

Після обіду він сидів у кабінеті, намагаючись працювати, але слова розбігалися з документів, а цифри перетворювалися на розмиті плями.
Ніхто не помічав його стану. Усі знали: якщо Андрій мовчить — краще не чіпати.

Телефон задзвонив, коли він уже збирався піти. Номер Олени.
Він вагався, але натиснув «прийняти».

— Пане Андрію? — жіночий голос.
М’який, але трохи напружений.

— Так, слухаю.
— Вибачте, що турбую. Я… не знала, чи варто телефонувати, але… Марта зараз у мене.

Він завмер.
Навіть повітря в грудях застигло.

— Що значить — у вас? — нарешті вимовив. — Коли? Як?
— Вона зателефонувала мені вночі, — тихо сказала Олена. — Була розгублена. Я поїхала в місто й забрала її. Вона заснула майже одразу. Не хвилюйтеся, з нею все гаразд.

— І… — він зітхнув, намагаючись знайти слова. — Де ви зараз?

— У мене вдома. Вона потребує трохи тиші, пане Андрію. Я думаю, не варто зараз їхати й забирати її силоміць.
Дайте їй день. Хоча б день.

Андрій довго мовчав.
Його пальці стиснули телефон так, що аж побіліли кістки.
Він не знав, що відповісти. У голові змішалося все: полегшення, злість, сором.
І вдячність.

— Дякую, — сказав нарешті. Голос зрадницьки хрипнув. — Якщо з нею щось буде не так, одразу телефонуйте.

— Звісно. І… — Олена зробила паузу, — вона вас любить, знаєте? Просто зараз їй боляче.

Він не відповів. Лише коротке «дякую» — і зв’язок обірвався.

Вечір сповз у ніч, і квартира знову стала порожньою.
На столі — келих із недопитим вином, поруч — телефон.
У голові — тиша, глибока, тягуча.

Андрій підійшов до вікна. У місті горіли вогні, як спогади, що не гаснуть.
Марта десь там, жива, у безпеці.
І це давало слабке, але справжнє відчуття полегшення.

Та разом із ним прийшло й інше — розуміння, що він сам винен у всьому цьому.
Що любов, навіть зранена, не зникає просто так. Вона ховається, чекає. І, можливо, йому ще доведеться навчитися говорити з донькою не як керівник із підлеглою, а як батько з дитиною.

Він торкнувся склянки, але не випив.
Поклав телефон на підвіконня і заплющив очі.

Уперше за багато років йому справді захотілося просто помовчати.
Без злості. Без вини. Без оборони.

Марта — у безпеці.
Це головне.