​​​​​​​Ніч довіри

Телефон задзвонив далеко за північ.
Олена здригнулася — у темряві звук здавався гучнішим, ніж зазвичай. Вона довго вдивлялася в екран, перш ніж взяти слухавку:
— Алло?..

На тому кінці — тиша. Лише уривчасте дихання.
— Це... ви? — нарешті пролунало. — Це Олена?

— Так. А хто говорить?

— Марта... — голос тремтів, мов після сліз. — Я... вибачте, що так пізно. Я просто не знала, кому зателефонувати.

— Що сталося? — Олена вже підводилася, шукаючи светр.

— Я не можу додому. Можна я приїду?

— Скажи, де ти. Я зараз виїжджаю.

Вона схопила ключі з полички, сумку, телефон. Машина, яка стояла під під’їздом, виглядала так, ніби давно чекала свого часу — припала пилом, шини втратили блиск.
«Лише б завелася», — подумала Олена і перехрестилася.

Двигун загурчав після третьої спроби. Вулиці були порожні. Місто спало, закутане у холодний жовтневий дощ.
Олена їхала повільно, вслухаючись у кожен звук. «Лише б не заглохла, — молилася подумки. — І лише б вистачило бензину».

Марти чекала біля автобусної зупинки, під тьмяним ліхтарем. В її обличчі було щось від розгубленої дитини, яка раптом забула, де її дім.
Олена зупинилася, вискочила з авто:
— Сідай, швидше. Змерзнеш.

Марта сіла, кутаючись у худі, і лише тоді почала тихо плакати.

Дорогою вони майже не говорили.
Лише раз Марта прошепотіла:
— Ви... дуже добрі.

— Просто не можна залишати когось на вулиці вночі, — відповіла Олена.

У квартирі пахло м’ятою і теплом.
Марта, ледь роззулася, відразу попросила лягти.
— Там, у спальні, — сказала Олена. — Постіль чиста. Якщо треба — вода на кухні.

— Дякую, — прошепотіла Марта і зникла за дверима.

Олена ще довго стояла біля вікна, дивлячись на мокрий асфальт.
«Чому вона мені зателефонувала?» — думала.
Відповідь прийшла лише з першим ранковим світлом.

Прокинулася рано, від запаху чаю. Марта сиділа на кухні, закутавшись у плед. В її очах залишилися сліди безсонної ночі.

— Пробач, що так... — почала вона. — Учора я просто втекла. Ми посварилися з батьком.

— З ким? — спитала Олена, розливаючи чай по чашках.

— З Андрієм.

Рука Олени здригнулася, і ложка впала на стіл.
— Андрієм? — повторила тихо.

— Так. Він мій батько.

Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну.
Олена не могла зібрати думки. В голові — лише уривки: його суворий погляд, короткі фрази, втома на обличчі.
— Твій… батько… — прошепотіла вона. — Отже…

Марта кивнула.
— Він не говорить про маму. Ніколи. А вчора… зірвався. Сказав, що вона його зрадила. Що все життя було брехнею. Я не витримала.

Олена сіла навпроти. Довго мовчала, обережно підбираючи слова.
— І ти… віриш йому?

— Не знаю. Просто болить. Ніби те, що я вважала правдою, зникло.

— Знаєш, — сказала Олена, — коли людина страждає, вона бачить лише біль. Усе інше зникає. Іноді ми не здатні говорити правду, бо вона занадто ріже.

— Але він ненавидить її, — прошепотіла Марта. — І мене. Бо я — її частина.

— Ні, — тихо відповіла Олена. — Він ненавидить те, що втратив. Це різні речі.

Марта підняла на неї очі.
— Ви його знаєте, правда?

— Так, — після паузи сказала Олена. — Ми працювали разом. І, повір мені, під цією холодною бронею ховається живий, поранений чоловік.

— Але я не знаю, як до нього підійти.

— Не треба одразу підходити, — усміхнулася Олена. — Просто не відвертайся. Людина може довго йти у пітьмі, але світло з’являється саме тоді, коли хтось не зникає.

Марта мовчала. У її очах уперше за довгий час з’явилося щось схоже на спокій.
— Ви… дивна. Але хороша.

— Дивна — це добре, — жартома відповіла Олена. — Іди поснідай. Я зараз принесу тости.

Вони їли мовчки.
Тиша була м’якою, не гнітючою — наче дві жінки, які випадково зустрілися, але кожна з них знала: ця зустріч не випадкова.

Коли Марта пішла у ванну, Олена підійшла до підвіконня.
Орхідея розцвіла — ніжно-рожевим цвітом, який народжується лише після болю і терпіння.

Вона усміхнулася.
Може, і в людських душах усе так само: щоб розквітнути — треба вижити після зими.