Гроза

Вечір спускався важко, густо, немов на місто опускалася втомлена темрява.
У квартирі Андрія горіло лише одне світло — теплий відблиск із кухні, де він сидів, тримаючи в руках склянку, не п’ючи.
Віскі пахло димом і самотністю.

Марта повернулася пізно, тихо зачинила двері, але він почув.
— Знову робота до ночі, — сказала вона, не дивлячись на нього.
— Так, — коротко відповів.

Вона поставила рюкзак, сіла навпроти.
— З тобою неможливо говорити. Ти став… іншим.

Він не відповів. Лише ковтнув віскі, не дивлячись їй у вічі.

— Коли була мама, — продовжила Марта, — у нас був дім. Справжній. Ти сміявся, готував сніданок у вихідні, носив мене на руках, коли я падала. А тепер... тепер ти ніби помер разом із нею.

Андрій здригнувся.
— Не треба, Марто.

— Чому не треба? — її голос зривався. — Ти не живеш, ти просто існуєш. Ти ховаєшся у роботі, у цих своїх звітах і поїздках. Я не пам’ятаю, коли востаннє ти дивився на мене, а не крізь мене!

— Досить, — тихо, але твердо сказав він.

— Ні, не досить! — крикнула вона. — Я щодня думаю, що втратила обох батьків того вечора! Її — назавжди. Тебе — поступово.

Він різко встав, склянка дзенькнула об стіл.
— Ти не розумієш, — промовив він глухо.

— То поясни! — Марта стояла навпроти, очі блищали від сліз. — Поясни, чому ти став чужим!

Його руки стиснулися у кулаки. Кілька секунд він мовчав, борючись із собою, а тоді, наче прорвало:
— Бо після її смерті я дізнався, що вона мене зраджувала!

Повітря у кімнаті застигло.
Марта дивилася на нього широко відкритими очима, не вірячи.

— Що ти сказав?

— Те, що почув. — Його голос був хрипким, надламаним. — Вона мала когось. Роки. Я дізнався після аварії. І коли всі казали мені, що треба жити далі, я думав тільки про одне — що все наше життя було брехнею.

Марта похитала головою.
— Ні... Це неправда.

— Хотів би, щоб була, — він опустив погляд. — Але ні. Її листи, фотографії, телефон. Я бачив.

— І ти… ти через це став таким? — її голос зірвався. — Через помилку? Через минуле?

— Це не помилка, Марто. Це… зрада. І вона забрала з собою все, що у мені ще могло відчувати.

Вона стояла, стискаючи телефон у руках.
Її губи тремтіли, але слова не знаходилися.

— Ти... — нарешті прошепотіла, — ти живеш ненавистю. І сам себе вбиваєш щодня.

Він мовчав. У його очах промайнуло щось схоже на біль, але одразу згасло.

Марта зробила крок до дверей.
— Я не можу це слухати. Не можу бачити тебе таким.

Він не намагався зупинити її.
Лише тихо сказав:
— Може, так буде краще.

— Ні, тату, — вона гірко всміхнулася, — так гірше. Бо ти сам залишаєш себе в тій аварії. І маму, і мене.

Вона вийшла, грюкнувши дверима.
Тиша повернулася — глуха, безжальна.
Андрій довго стояв посеред кухні, слухаючи, як відлунюють її кроки сходами.
На столі залишилася недопита склянка, що тремтіла від ледь чутного дотику — мов серце, яке вже не знає, як битися.