Запах землі

Перший день у квітковому магазині почався зі звуків, які здавалися дивно заспокійливими — шурхіт поліетилену, дзенькіт відра з водою, шипіння розпилювача.
Олена прийшла ще до відкриття. На вулиці пахло ранком, пилом і кавою з сусідньої кав’ярні.

Валентина вже була на місці — у зеленому фартуху, з волоссям, зібраним у тугий вузол. Вона швидко рухалася між стелажами, розставляючи горщики, і виглядала так, ніби керує маленьким всесвітом.

— А, новенька, — кинула через плече, навіть не піднявши погляду. — Ти пунктуальна, це добре. У нас тут земля любить точність.

Олена усміхнулася.
— Я люблю порядок, — відповіла тихо.

— Побачимо, — хмикнула Валентина. — Почнемо з простого: підрівняй листя на фікусі, перевір вологість в орхідей, і не перелий! А то мені вже вистачило “рятівників рослин”, що топлять їх у доброті.

Олена слухала, не заперечуючи. Робота вимагала уваги, терпіння, дотику — того, що вона давно втратила у своєму попередньому офісі.
Вона ще у минулому житті навчилася відчувати, коли ґрунт просить води, а коли просто — тиші.

До полудня з’явилися перші покупці — літня пара, що вибирала фікус “для гармонії в домі”, молода жінка, яка шукала “квітку, щоб чоловік не тікав”, і хлопчик із монетою у долоні, що хотів “щось маленьке, але живе”.

— Ти добре чуєш і відчуваєш людей, — буркнула Валентина, коли останній клієнт вийшов. — Не кожен може говорити про рослини, наче про друзів.

— Просто я їх розумію, — відповіла Олена. — І, здається, вони мене теж.

Жінка кинула на неї уважний погляд, у якому крізь суворість пробивалася тепла симпатія.
— Знаєш, мені потрібна людина. Не на день і не на заміну. Хочеш залишитися?

Олена відчула, як у грудях розливається щось спокійне — як після довгої грози, коли нарешті знову видно небо.
— Так, хочу, — сказала вона щиро.

Валентина кивнула:
— Добре. Завтра приходь о дев’ятій. І зручне взуття вдягни — ноги в нас до вечора гудуть від втоми.

До вечора Олена зрозуміла, що Валентина мала рацію.
Ступні гули, спина ломила, але на душі було неймовірно легко.
Уперше за довгий час вона не почувалася зайвою.

Вона йшла додому повільно, із запахом землі на руках. Зайшла у свій під’їзд, відчинила двері у квартиру, увімкнула світло — і подивилася на свої вазони.
Орхідея розквітла новим бутоном.

Телефон задзвонив раптово.
Невідомий номер.

— Алло? — обережно відповіла.

У слухавці — знайомий голос, трохи знервований, але щирий:
— Добрий вечір… Це Марта. Вибачте мені, що турбую. Просто… я хвилювалася. Ви… ви звільнилися з офісу,  правда?

Олена мовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Так. Але, здається, вперше за довгий час — усе гаразд.

На тому кінці дроту стояла тиша, м’яка, як відчуття полегшення.
— Я рада, — прошепотіла Марта. — Дуже рада.

Розмова обірвалася, але залишила після себе дивне тепло.
Олена ще хвилину тримала телефон біля вуха, ніби слухала спокій власного дихання.
Потім подивилася на орхідею й тихо сказала:

— Ми обидві ожили, правда?