Коріння

Вранці квартира зустріла її тишею. Не гнітючою, як раніше, — просто тихою. Такою, що дає змогу чути власне дихання, шелест сторінок і легке потріскування старого радіатора.
Олена сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася на підвіконня. Там стояли її «пацієнти» — три вазони, які вона недавно витягла з коробки біля квіткового магазину.

Орхідея, колись зморена й бліда, тепер розквітла ніжно-рожевими пелюстками. Кротон випрямив листя, блиснув зеленими й червоними плямами, ніби горів зсередини. А третій, безіменний, викинутий, дав новий пагінець — тонкий, але живий.

Вона всміхнулася.
— Ви, здається, краще пристосовані до життя, ніж я, — прошепотіла, поправляючи горщик.

Її телефон лежав на столі — без дзвінків, без повідомлень. Роботи не було. Вона сама написала заяву, навіть не дочекавшись Андрія. У той день просто встала, вимкнула комп’ютер, залишила бейдж у конверті на столі й пішла. Без пояснень. Без сліз.
Просто… закінчила.

Перші два дні були дивні. Вона прокидалася о сьомій, робила каву, наче все ще збирається на роботу, потім сідала і дивилася у вікно. Потім — довгі прогулянки, супермаркет, дзвінки Каті, яка, почувши новину, лише зітхнула:
— Ну, що ж, може, так навіть краще. Іноді треба впасти, щоб нарешті встати правильно.

Але сьогодні все було по-іншому.
Сонце пробивалося крізь фіранки, малюючи на стіні плями світла. У вазонах пахло вологою землею.
Вона піднялася, зробила собі чай, потім взяла блокнот. Сторінка з чистим аркушем дивилася на неї, як виклик.

«Що тепер?» — подумала вона.
Вперше за довгий час не було страху. Лише порожнеча — рівна, спокійна, така, в якій можна щось побудувати.

Її погляд зупинився на орхідеї.
Така ніжна, і все ж вижила. Вона підняла стебло, підтримала його ниткою до палички.
— Коли є за що триматися, — сказала вголос, — навіть найтонше коріння може витримати бурю.

Вечір спустився тихо. За вікном дощ ледь шепотів по склу.
Олена сиділа, пила чай, дивилася на свої вазони та думала, що, можливо, життя — це теж сад. Іноді треба вирвати старе, засохле, щоб дати місце новому.

Її телефон коротко задзвенів — повідомлення від Андрія:
"Дякую за вашу роботу. Сподіваюсь, у вас усе буде добре"

Вона довго дивилася на ці літери.
Потім просто вимкнула екран і посміхнулася.
— Уже є, — прошепотіла.

У цю мить орхідея тремтіла від подиху вітру, і пелюстка, що щойно розкрилася, нагадувала їй: життя триває.
І, здається, вперше за довгий час — не проти неї, а разом із нею.

Наступного ранку Олена сиділа біля підвіконня з чашкою чаю, її старенький ноутбук лежав на столі, на ньому — відкрите резюме.
У полі “професія” курсор миготів, ніби питав: «Хто ти тепер?»
Вона усміхнулася.
— Людина, яка вміє рятувати життя, — прошепотіла.

Після кількох годин безрезультатних спроб знайти роботу “за фахом”, вона раптом згадала маленький квітковий магазинчик біля парку — той самий, де врятувала орхідею.
На дверях тоді висіла табличка: “Потрібен консультант-продавець. Досвід бажаний, але головне — любов до квітів.”

Ця фраза не виходила з голови.
Вона відчула, як усередині з’явилося щось подібне до рішучості.

Коли Олена зайшла до магазину, повітря наповнилося вологим ароматом землі, свіжості та пилку.
За прилавком стояла жінка років п’ятдесяти — з м’яким поглядом і руками, у яких, здавалося, оселилося спокійне тепло.

— Доброго дня, — несміливо промовила Олена. — Я… бачила оголошення про роботу.

— Так, шукаємо людину. — Жінка витерла руки об фартух і посміхнулася. — Ви з досвідом?

— Не зовсім, — зізналася вона. — Але я люблю квіти. І, мабуть, вони мене теж.

Жінка уважно глянула на неї — як на рослину, яку варто полити, а не оцінити.
— Ім’я моє — Валентина. Приходьте завтра, спробуєте попрацювати день. 

Олена вийшла з магазину, тримаючи в руках маленьку фіалку, яку їй подарували “на щастя”.
Дорогою додому вона впіймала себе на думці, що вперше за довгий час не думає про поразку.
Не думає про Андрія, Сергія чи Назарові слова.

Вона просто йшла — легка, мов після дощу, і знала:
нове життя, як і квітка, починається не з блиску, а з кореня, який наважився прорости у темряві.