Невимовне

Літак сідав м’яко, ковзаючи по смузі, ніби не хотів торкатися землі. Андрій майже не спав — кілька годин у повітрі пройшли у тумані кави, роздумів і коротких ділових листів. Варшава залишила по собі присмак перевтоми та незакритих питань.

У телефоні вже чекало кілька нових повідомлень. Одне — від відділу кадрів:

«Олена Вишнева подала заяву на звільнення. Просить оформити з сьогоднішньої дати».

Він перечитав двічі, не відразу повіривши. Потім просто вимкнув екран і відкинувся на сидіння таксі.
— До офісу, будь ласка, — коротко кинув водієві.

Дощ стікав по вікнах, мов розмиті тіні. У голові звучав її голос — спокійний, стриманий, трохи надломлений: «Я розумію».
Вона й справді зрозуміла — але не його слова, а щось глибше.
Він відчув дивне полегшення. І водночас — порожнечу.

Може, так навіть краще, — подумав. — Ця робота не для неї. Вона занадто… м’яка. Надто вразлива. У бізнесі такі люди тонуть першими.

В офісі було тихо. У приймальні стояла Оксана, щось набирала на комп’ютері.
— О, Андрію Сергійовичу! Ви вже повернулися. Олена залишила конверт — для вас.

Він узяв невелику папку. Усередині — ключ від службового ноутбука, бейдж і коротка записка:

«Дякую за шанс. Вибачте за все. Олена.»

Нічого більше.
Без пояснень, без скарг, без обґрунтувань.

Він сів у своєму кабінеті, довго дивився на аркуш.
Щось у цій лаконічності боліло сильніше, ніж будь-яка сварка.

Пальці машинально торкнулися телефона. Хотілося набрати її номер — сказати, що помилки трапляються, що не треба було так різко…
Але він зупинився.
Навіщо?
У житті все має свій кінець. І, можливо, цей — правильний.

Вечір застав його вдома. Марта сиділа на дивані, гортала стрічку в телефоні, навіть не підняла голови, коли він зайшов.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — коротко кинула вона.

— Як день?
— Норм.

Мовчання розтяглося. Він поставив валізу, сів навпроти.
— Марто, ми можемо поговорити?

— Якщо це знову про мої оцінки чи про те, що я «занадто багато часу проводжу з кимось», то, може, не треба, — її голос звучав гостро.

— Це не про оцінки, — зітхнув він. — Я просто хочу розуміти, що відбувається. Ти від мене віддаляєшся.

Вона підняла очі, в яких майнула втома, гнів і щось схоже на сум.
— Ти сам віддалився, тату. Коли мама померла — ти просто закрився в роботі. І тепер раптом хочеш, щоб усе стало як раніше?

— Я намагаюся, Марто.

— Ні, ти намагаєшся керувати, — кинула вона, відставляючи телефон. — І не треба удавати, що тобі важливо, з ким я бачуся чи про що говорю.

Він відчув, як щось холодне опускається всередині.
— Ти про Олену?

— А ти думав, я не зрозуміла, що вона тебе дратує? — сказала вона тихо, але різко. — Тільки знаєш, мені байдуже. Можливо, вона краща за тебе. Бо вона хоч трохи відчуває людей.

Андрій на мить знітився, але потім лише сказав:
— Вона звільнилася.

Марта здригнулася, але нічого не відповіла.
Він вийшов на кухню, увімкнув чайник і вперше за довгий час відчув, як важко бути наодинці з собою.

Кухня пахла м’ятою, пар клубився над чашкою, а за вікном крапав дощ.
Усе довкола було спокійним — надто спокійним, як після грози.

Та десь у середині залишався тихий відгомін — невимовне запитання, що не давало спокою:
чи справді він радий, що вона пішла?

І вперше за довгий час він не знав відповіді.