Усі наші тріщини

День почався з утоми.
Не фізичної — тієї, що осідає під шкірою і не минає навіть після сну.

Олена прийшла в офіс раніше, ніж потрібно. Їй здавалось, що так зможе хоч трохи підготуватись, щоб не зганьбитися знову. Але коли комп’ютер увімкнувся і з’явився нескінченний список листів, серце знову прискорило темп — знайомий страх, який не минав з моменту початку роботи у цій компанії.

Андрій цього дня був іншим. Не різким, не холодним — просто відсутнім.
Він пройшов повз, ледь кивнувши. Його пальці безупинно рухалися по екрану телефона, обличчя напружене, очі кудись поза офіс, поза всіма.

Вона навіть не знала, чи це краще, ніж коли він сердиться. Бо байдужість іноді гостріша за крик.

— Олено, — виправилася Оксана, зазираючи у її кабінет, — шеф просив підготувати рахунки за проєкт “ГрінВей”. Там якісь уточнення по оплаті, я не дуже розумію, що саме.
— Добре, зроблю, — відповіла вона, відчуваючи, як у голові знову гуде.

День минув у нескінченних цифрах, звітах, помилках і виправленнях.
В обід вона навіть не мала часу вийти з офісу. Її кава охолола на столі, а рука автоматично друкувала щось нове.
Іноді Андрій проходив повз — без слова, без погляду. Тільки легкий запах його парфуму залишався у повітрі, і це чомусь боліло.

До вечора вона відчула себе виснаженою, але водночас — дивно спокійною.
Ніхто не кричав. Ніхто не дорікав. І цього було досить, щоб назвати день “вдалим”.

Вона вимкнула комп’ютер і вийшла на вулицю. Осінь уже пахла вогкістю і димом. Повітря було холодне, але свіже — те, що наче обнуляє думки.

Олена не хотіла одразу йти додому.
Після офісу її кімната з вазонами і мовчанням здавалася тісною.
Тому вона просто рушила пішки — кілька зупинок до парку, де минулого тижня вперше зустріла ту дівчину на самокаті.

Парк був майже порожній. Ліхтарі горіли м’яким золотом, листя шаруділо під ногами.
І саме тоді, коли вона вже збиралась повертати, почула знайомий голос:

— Обережно, доріжка слизька!

Олена підняла голову — і побачила ту саму дівчину. Тепер без самоката. У руках — чашка з гарячим напоєм, з парою, що тремтіла у холодному повітрі.

— Ми знайомі, — сказала Марта, усміхаючись. — Тоді в парку, пам’ятаєш?
— Так, — кивнула Олена. — І знову в парку.
— Напевно, всесвіту ми сподобалися, — дівчина сіла на лавку й кивнула поруч. — Сядеш?

Олена вагалася, але все ж присіла.

— У вас був важкий день, так? — спитала Марта без будь-якої грайливості.
— Звідки ти знаєш?
— По очах видно. У моєї тітки такі ж, коли вона свариться зі своїм босом, — Марта знизала плечима. — У неї взагалі очі як термометр настрою.

Олена усміхнулась ледь помітно.
— Ні, сьогодні без сварок. Просто… день, який хочеться забути.

— Хочеш чай? — Марта простягнула термокухоль. — Імбир, мед, лимон. Сама робила.
— Дякую, — Олена зробила ковток, і тепло розлилося всередині.

Кілька хвилин вони мовчали. Потім Марта заговорила першою:
— Знаєш, дорослі іноді дивні. Вони все роблять правильно, але при цьому виглядають нещасними.
— Може, тому що “правильно” — не завжди “щасливо”, — сказала Олена.

Дівчина уважно на неї глянула.
— У вас щось болить, правда? Не фізично.
— У кожного щось болить, — відповіла Олена. — Просто хтось це ховає краще.

— А я не ховаю, — знизала плечима Марта. — Бо коли ховаєш — воно росте. Як бур’ян.

Олена дивилась на цю дівчину, майже дитину, і дивувалася, скільки у ній правди.
— Ти мудра не за віком, — сказала вона.
— А ви надто втомлені, — відповіла Марта. — Я б на вашому місці втекла кудись — далеко, у гори, чи хоча б на море.

— Я не можу, — усміхнулась Олена. — У мене робота, зовсім немає грошей. Я навіть не маю коштів, щоб заправити автомобіль, мабуть, доведеться його продати.
— А у вас є щось, заради чого варто залишатися?

Питання було настільки прямим, що Олена навіть не одразу відповіла.
— Є. Мабуть, це мої подруги та вазони.

Марта кивнула, дивлячись уперед, де в темряві ледь видно було ставок.
— Я люблю дивитись, як світиться вода. Мені здається, у ній ховаються всі ті, хто не зміг сказати “прощай”.

Олена глянула на гладь води, і їй справді здалося, що десь глибоко ворушиться віддзеркалення її власного минулого — зморене, але живе.

— Давай я пригощу тебе кавою, — сказала Марта, раптом підводячись. — Тут поруч кав’ярня, маленька, але з хорошими круасанами.

Вони вийшли з парку і зайшли у маленьке місце зі світлими стінами й запахом ванілі.
За вікном шелестіло листя, а всередині було тепло, навіть затишно.

— От бачиш, — сказала Марта, помішуючи ложечкою капучино. — Іноді, щоб стало легше, треба просто вийти з тіні.

— І що, одразу стає краще?
— Ні, — посміхнулася дівчина. — Але з'являється повітря. А без нього — ніяк.

Вони довго говорили — не про роботу, не про проблеми, навіть не про біль.
Про музику, про книги, про те, що світ може бути іншим, якщо дивитись на нього не через страх.

Коли вони вийшли з кав’ярні, ніч уже впала повністю.
Марта підняла комір пальта й сказала:
— Ви схожі на людину, яка довго стояла в темряві й щойно помітила світло. Не загасіть його.

Олена кивнула, і в грудях уперше за довгий час з’явилось відчуття… не надії, ні — просто дихання.
Вільного, справжнього дихання.

Вона дивилась, як дівчина відходить, тримаючи самокат у руці. І подумала:
«Іноді зустрічаєш когось на мить, а він лікує більше, ніж роки мовчання».

Коли Олена поверталася додому, місто вже спало. У руках вона несла маленький паперовий стакан із рештками кави, що давно вистигла.
Та їй було тепло.

Вдома, поливаючи свої врятовані вазони, вона усміхнулась.
Орхідея стояла, не така вже безнадійна — на стеблі з’явився крихітний новий пагін.
— Виживеш, — сказала вона тихо. — І я теж.