Нова сторінка

Ранок пахнув кавою й тривогою.
Олена стояла біля дзеркала, уважно вдивляючись у своє відображення. Втомлене обличчя, кілька зайвих зморшок, які з’явилися непомітно — за роки мовчання, пристосування, розчинення у чиємусь житті.
Вона вдягнула просте бежеве пальто, сині джинси, темну сумку через плече — все стримано, але чисто. Головне — виглядати впевнено, повторювала вона собі подумки.

На столі лежав аркуш — запрошення на співбесіду.
«Компанія “СтеллаБуд”. Посада: помічник керівника».

Катерина допомогла. Та сама Катя, що недавно повернулася з подорожі, енергійна, життєрадісна, з безліччю знайомств.
— Я сказала їм про тебе, — пояснила вона по телефону. — Я раніше співпрацювала з цією фірмою. Людмила, начальниця відділу кадрів, сказала, щоб ти прийшла в понеділок о десятій.

— Катю, але в мене ж майже немає досвіду…
— Досвід наживеш. Головне — не мовчи. І посміхайся.

Понеділковий ранок зустрів її сірою мжичкою і заплутаними дорогами.
Вона сіла за кермо старенької автівки, яку давно не любила — той самий запах бензину й пилу, що завжди нагадував їй про минуле. “Не думай. Просто їдь”, наказала собі.

Бізнес-центр виріс перед нею, як символ іншого життя. Скло, метал, рух — усе живе, сучасне, чуже.
На рецепції — усміхнена дівчина в білій блузці:
— Ви на співбесіду?
— Так. Олена Вишнева.

— Вас очікують, третій поверх, кабінет 305. Людмила Коваль.

Людмила виявилася саме такою, як її описала Катя: енергійна, спокійна, з глибокими сірими очима, у яких відчувалася уважність до людей.
— Рада знайомству, пані Олено, — привітно сказала вона. — Катя мені багато хорошого про вас розповідала.

— Вона дуже підтримала мене, — відповіла Олена, сідаючи навпроти.

—  Дуже добре, коли є ті, хто підтримує. Отже… Ви маєте економічну освіту, правильно?
— Так, я закінчила університет, але потім була довга перерва. Родина, дитина.

— Розумію, — кивнула Коваль. — Ми всі іноді зупиняємось. Але це не страшно. Головне — знову рушити.

Олена опустила очі.
— Я просто хочу довести собі, що ще можу.

— Гарні слова. Зараз у нас терміновий пошук. Один із керівників залишився без помічниці, а він… вимогливий. Але людина відповідальна, роботу знає.
— А я… — вона на мить зніяковіла. — У мене ж немає досвіду саме в такій сфері.
— Це не головне. Головне — дисципліна, уважність і витримка. Усе інше навчимо.

Після співбесіди Олена ще довго стояла біля вікна коридору, дивлячись униз, на потік людей і машин.
Її серце билося так, ніби вона зробила крок через прірву.
Поруч хтось говорив телефоном про контракти, цифри, дедлайни. Усе звучало нереально, але водночас — живо.

“Може, це і є повернення? Маленьке. Несміливе. Але справжнє.”

Середа.
Телефон задзвонив раніше, ніж вона встигла зварити каву.
— Пані Олено? — впізнала вона голос Людмили. — Ми б хотіли запросити вас до нашої команди.
— Справді? — прошепотіла вона.
— Так. Ви справили гарне враження. І керівник наполягає, щоб ми не зволікали з кандидатурою. Тому, якщо можете, приходьте завтра зранку, щоб оформити документи.

Олена застигла з чашкою в руках.
— Дякую, Людмило. Я не підведу.

— Вірю. До зустрічі завтра.

Вона поклала телефон і ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім глибоко вдихнула.
Цей дзвінок прозвучав, як тихе “живи”.
Вона не знала, хто саме стане її начальником, як виглядатиме той “вимогливий керівник”, і що цей понеділок був не просто початком тижня — а початком іншої історії.

Історії, у якій доля знову зіштовхне її з чоловіком, який досі не міг пробачити жінкам.