Смак карамелі й кави

Андрій не любив п’ятниці. Колись вони пахли вином, сміхом і Наталею. Тепер — тишею, що нависала над домом, як пил на старих фотографіях.
Марта знову грюкнула дверима, навіть не знявши куртки. Її рухи були різкі, як удари. Йому боліло, бо в кожному слові, у кожному погляді доньки чув докір, якого, здавалося, не заслуговував.

— Ми хоча б вечерятимемо разом? — спитав він, ніби вчепившись за уламок звички.
— Я вже їла.
— Де?
— У школі.

І ця коротка розмова закінчилася черговим мовчанням, густим і задушливим. Марта пішла до себе, а він лишився стояти посеред кухні, стискаючи в руках чашку холодної кави.

Він не міг на неї сердитися. Не після всього. Але щоразу, коли вона кидала на нього той гострий, дорослий погляд, Андрій відчував, як щось стискає груди. Їй було сімнадцять — і надто багато болю на такий вік.

Він довіз її до сестри. Таня, як завжди, зустріла тепло:
— Залишайся, Андрію, вип’ємо чаю, поговоримо.
— Не можу, — лише сказав він. — Мені треба подихати.

Він їхав вечірнім містом, безцільно. Вогні тьмяно блимали у вікнах машин, люди поспішали, сміялися, жили. І йому здалося, що це інше життя, до якого він більше не належить.

Біля кафе «Карамель & Кава» він загальмував, навіть не замислюючись. Це було місце зі спогадів — тепле, шумне, затишне. Колись він приходив сюди з колегами після роботи, а Наталя писала: “Не засиджуйся, ми скучили”.
Тепер йому ніхто не писав.

Усередині пахло свіжою випічкою, кавою і карамеллю. Занадто солодко, занадто живо. За столиком у кутку сиділи друзі — Олег і Павло.
— Нарешті! — підняв руку Олег. — Я вже думав, ти перетворився на тінь.

Андрій сів, замовив еспресо.
— Не хотів залишатися вдома.

— Та ми розуміємо, — Павло кивнув. — Але, Андрію, слухай... Ти вже два роки так живеш. Два. Це ненормально.

— Ти маєш відпустити, — додав Олег тихіше. — Вона ж... не повернеться.

Він зціпив зуби. Відпустити? Вони не розуміли. Як відпустити, коли все ще живе в тобі? Не образ, не біль — а оте спотворене кохання, що стало шрамом.

Йому раптом здалося, що повітря в приміщенні надто густе. Він встав, підійшов до бару замовити ще кави. І саме тоді помітив знайоме обличчя.

Ту саму жінку, з якою кілька днів тому стояв у черзі.
Катерина — бухгалтер з іншої фірми, з якою колись співпрацював у одному проекті. Біля неї сиділа вона — та, через яку тоді дивно защеміло всередині. Дивна жінка з великими очима, у яких стільки втоми, що навіть він це відчув.

Він удав, що не помічає, але вловив їхні уривки розмови. Катерина говорила щось голосно, сміялася, а її подруги мовчали,  дивна жінка лише посміхалася краєчком губ.

Після короткої перепалки з Катериною та її дивною подругою, його роздратування сягнуло піку.
Він повернувся до свого столика, де друзі вже сперечалися про футбол.

— Що сталося? — глянув Олег. — Ти, здається, бачив привида.
— Можливо, — сухо кинув Андрій. — А можливо, просто життя нагадало, що я досі не вмію з ним жити.

Вино лишило гіркоту на язиці. Олег говорив про нову жінку, з якою познайомився в інтернеті, Павло сміявся з його “вічних пригод”. А Андрій мовчав.

— Ти теж міг би, — сказав Олег. — Такий мужик, і сидиш сам.
— Не бачу сенсу, — відповів Андрій. — Усе це однаково закінчується.

— Ти так говориш, ніби всі жінки однакові.
Він посміхнувся куточком губ.
— Можливо, вони різні. Але після однієї — усі однакові.

Він повертався додому близько опівночі. У вікнах будинків горіло світло, хтось готував вечерю, хтось сміявся. А він відчував лише порожнечу.
Увімкнув телевізор — лише щоб не чути тиші. Але тиша все одно просочувалася крізь кожен звук.

Його тіло пам’ятало дотики. Пам’ятало тепло, запах, звичку повертатися й відчувати поруч когось живого.
Тепер — лише холод постелі, який він не міг зігріти вже два роки.

Іноді йому здавалось, що він вмирає не від самотності, а від того, що не може більше довіряти.
Після Наталі всі жінки стали однаковими — красивими, фальшивими, небезпечними. Грязними.
Він ненавидів себе за ці думки, але не міг від них утекти.

Він ліг на диван, закрив очі. І побачив ту жінку з кафе — з очима, в яких жила втома, така схожа на його власну.
Від цієї думки стало ще важче.