Гіркий смак кави

Телефонний дзвінок застав Олену серед ранкового безладу — чашка недопитого чаю, подушка на підвіконні, старі квіти у вазі, що давно просили води.
Вона майже не виходила з дому. Здавалося, що з кожним днем стіни стискаються дедалі тісніше, і навіть повітря тут втрачає смак.

— Оленко, — пролунав у слухавці дзвінкий голос, який неможливо було сплутати, — я повернулася! І не прийму жодних твоїх “не можу”. Сьогодні ввечері ми йдемо у кафе. Іринка, ти і я, повернемо тобі життя.

— Катю… — Олена спробувала заперечити. — Я не в настрої для свят.

— Ти не в настрої вже два місяці, — перебила її подруга. — Пора виходити з нори. В шостій я за тобою. І, будь ласка, без своїх домашніх светрів — надінь щось, що нагадує, що ти жива.

Олена посміхнулася вперше за кілька днів. Катя завжди вміла сказати різко, але по-доброму.

Кав’ярня «Білий пес» зустріла їх ароматом кориці, гіркого шоколаду й теплого світла. Катя, свіжа після подорожі, говорила невпинно — про подорож, про море, про випадкових знайомих, про те, що життя коротке і треба дихати на повні груди.

Олена слухала і ловила себе на тому, що починає всміхатися. Її подруга була живим втіленням того, чого їй зараз бракувало — енергії, руху, віри.

— Оленко, — сказала Катя, коли офіціант поставив перед ними чашки капучино, — знаєш, я весь час думала про тебе. Там, серед людей, які не бояться починати все з нуля, я зрозуміла: ми самі себе закриваємо в клітках.

— Я, мабуть, уже втратила ключ, — тихо зізналася Олена.

— Тоді доведеться вибити двері, — відказала Катя і підморгнула. — До речі, я маю для тебе новину. Пам’ятаєш мою знайому Світлану? Ту, що пішла в декрет? У неї звільнилася посада — помічник керівника. Робота не з легких, але цілком тобі під силу.

— Я? Помічник? — Олена засміялася, хоча радше від розгубленості. — Катю, я ж навіть не знаю, як тепер правильно листа написати.

— Навчишся, — махнула рукою подруга. — Головне — вийди з дому. Повір, решта прийде сама.

Вони вирішили продовжити вечір у ще одному кафе поруч — там, казала Іра, "найсмачніший десерт із карамеллю".
Коли зайшли, людей було небагато. Вікна запітнілі, музика тиха, бариста з каштановим фартухом.

— Я піду замовлю, — сказала Катя і рушила до стійки.

Олена з Іриною залишилися чекати, розглядаючи відбитки у склі. Обличчя Олени виглядало чужим — спокійне, але без блиску, який колись у ньому жив. Вона вдихнула запах кави, намагаючись упіймати бодай крихту тепла.

— О, диви, — пролунав позаду голос Каті, — Андрій Корнійчук! Пам’ятаєш, я про нього колись розповідала? Він керував проєктом, де я працювала бухгалтером. Тоді ще був молодий і нереально вимогливий.

Олена обернулася. І завмерла.
Високий чоловік у темному пальті стояв біля барної стійки, тримаючи телефон у руці. Це був він. Той самий з кавового кіоску.

— Доброго вечора, — усміхнулася Катя. — Не чекала вас тут побачити.

— Катерино, — кивнув він чемно. — Ви, здається, завжди знали, де варять кращу каву.

— А це моя подруга, — сказала Катя. — Олена.

— Ми вже знайомі, — спокійно відповів він. — Біля кіоску, де черга рухалась повільно.

Його тон був рівний, але з прихованим сарказмом.
Олені здалося, що він говорить спеціально, щоб підкреслити її розгубленість.

— Мабуть, це я затримала, — тихо сказала вона. — Не розрахувала, скільки часу треба, щоб обрати каву.

— Не біда, — відповів Андрій, відпиваючи зі своєї чашки. — Просто деякі люди завжди сумніваються, навіть у таких дрібницях.

Слова впали тихо, але боляче.
Олена відчула, як у грудях піднялася хвиля образи. Катя спробувала змінити тему, але напруга вже повисла у повітрі.

— Ви, мабуть, поспішаєте, — сказала Олена. — Не затримую.

Він кивнув.
— Так, у мене зустріч. Гарного вечора.

І пішов. Просто так — без огляду, без жодного натяку на вибачення.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Катя нарешті зітхнула:
— Він завжди був складний. Але чесно, не думала, що настільки безтактний.

— Не страшно, — прошепотіла Олена. — Я вже звикла, що на мене дивляться, наче мене немає.

Іра простягнула руку через стіл, стиснула її пальці.
— Єдина, хто може це змінити, — ти сама. Повір, життя ще здатне тебе здивувати.

Олена всміхнулася, хоч і крізь біль.
Вона не знала, чому ці короткі зустрічі з Андрієм так її зачіпають. Можливо, тому, що він бачив її саме так, як вона боялася побачити себе — без кольорів, без ваги, без значення.

А може, тому, що десь глибоко в ній жила дивна впертість — не дати черговому чоловікові вирішити, хто вона є.

Наступного ранку Катя надіслала повідомлення:

«Пам’ятаєш вакансію, про яку я казала? Я подала твоє ім’я. Завтра з тобою зв’яжуться. Не лякайся — це шанс. Просто спробуй.»

Олена перечитала текст кілька разів.
І, не розуміючи чому, відчула, що десь усередині прокинулося щось схоже на цікавість.
Може, це і є той момент, коли життя починає рухатися — навіть якщо ти ще не готова йти за ним.