Розділ 48

Ноги Старшого жерця запліталися, тож Зерд ледве спромігся завести його в печеру, щоб посадити біля стіни. Обличчя ворога було сірим. Йому дали випити води, та від їжі він відмовився.

- Єдиний згадав про мене. До мене повернулися спогади, - голова Старшого жерця падала на груди, нібито він увесь час боровся зі сном.

- Єдиний згадав про мене...

Зерд упізнав одного з тих, хто був у Малій Цитаделі.

- Що ти знаєш про монстра? Розповідай!

- Я йду за ним.

- Він підкоряється тобі?

- Мав би підкорятися, - Старший жрець криво посміхнувся. - Та він ледве мене не вбив.

- Люди говорять про живу гору. Як ви змогли виростити таку нечисть, адже я бачив ваші інкубатори?

Старший жрець заперечно похитав головою.

- Ми не вирощували його. Не знаю, звідки він узявся.

- Але ти розбудив його.

- Так. Я. Він спав в укритті, та я хотів зібрати армію, - голос Старшого жерця ставав тихішим. - А потім він... вивів з ладу мій чіп.

На цих словах він відключився і заснув.

- Зв'яжу його і нехай спить. Може, потім розповість більше.

Велика кішка знову йшла по слідах монстра. Зерд залишився біля полоненого, побоюючись, що, варто йому піти, як люди печер вб'ють Старшого жерця. Та я за будь-яку ціну хотіла побачити ожилу гору на власні очі.

Запах горілої кави із запахом гуми не перебивався нічим, що дозволило рухатися трохи вище, не ризикуючи безпосередньо зіткнутися з монстром. Навкруги було так тихо, начебто птахи і тварини заздалегідь тікали зі шляху чудовиська. Можливо, так воно й було.

Навколо відчувалися тільки ниточки життя зовсім дрібних створінь.

Велика кішка лягла, поклавши морду на лапи.

А що, якщо спробувати знайти нитку життя монстра.

Могутнє ревіння рознеслося по долині. Коли монстр заревів вдруге, я скочила і рвонула у зворотному напрямку, тому що звук наближався.

Сховавшись у заростях, набагато вище від того місця, де почула ревіння монстра, я нарешті знайшла зручну позицію для спостереження.

З долини піднімалося щось таке, що важко було назвати інакше, ніж ожила гора.

Чудовисько рухалося досить швидко, але його швидкість не порівняти із стрімкістю снігового барса. Тож, є шанс обійти його і дістатися до печери першою. Я позадкувала у заростях, побоюючись привернути до себе увагу необережним рухом. Чудовисько вже здолало підйом, і рухалося назад по своїх слідах, прямуючи туди, де залишився Зерд із людьми печер.

Невдовзі воно дістанеться туди!

Велика кішка застигла на місці, приймаючи рішення.

Монстр підніметься вгору, щоб рухатися вільною від рослинності пологою терасою. По ній він зможе підійти майже впритул печери, де йому доведеться спуститися нижче.

Кішка позадкувала. забезпечуючи собі місце для розбігу, а потім у довгому стрибку перелетіла через монстра, який зачепився щупальцями за дерева. Підйом давався йому непросто, і це подарувало великій кішці декілька секунд, щоб приземлитися на вкритій зеленню ділянці.

Блискавка пройшла по верхівках дерев, не завдавши мені шкоди, і я помчала до печери, захищена смугою зелені.

Тепер я знала, з чим ми маємо справу.

- Зерд, він іде... сюди! - видихнула я.

Люди печер із цікавістю спостерігали за процесом перетворення, та мені було байдуже.

- Ти щось знаєш про те, як знешкодити монстра, - одягаючись, я запитала у Старшого жерця, що вже прокинувся і слідкував за мною зацькованим поглядом.

Як кажуть, потрапив з вогню та в полум'я. Якщо не монстр спалить блискавкою, то кішка з'їсть.

Мені стало смішно. Це він збирався перетворити Зерда на нечисть? Якби не вийшло так, що він піде на корм тій самій нечисті.

- Йдемо звідси! - наказав мені Зерд. - А ви залишайтеся в печері. Якщо монстр знову завалить вихід, хтось має бути зовні, щоб розібрати завали.

Шурхіт каміння, що осипалося, сповіщав про наближення чудовиська, однак його самого не було видно. Поки що вихід з печери був прихований від нього гірським відрогом.

- Туди! - Зерд показав униз і в протилежний від чудовиська бік.

Підбігаючи до кущів, ми побачили нашу стару знайому черепаху. Варто було нам з'явитися, як, перебираючи лапами, вона моторно полізла вгору.

Я зупинилася і запитально подивилася на свого супутника, не знаючи, що робити. Серед кущів ми маємо шанс сховатися. А на голому схилі будемо, як на долоні.

- За нею! - припинив мої роздуми Зерд.

Черепаха вже зникла у лазі, що відкрився за великим каменем. Я поповзла за нею, оскільки пройти, навіть навкарачки, тут було неможливо. Рот і ніс заповнилися пилом, та на щастя лаз закінчився, і я опинилася у просторій печері. За мною, кашляючи і чхаючи, виліз Зерд. Уявляю собі, як йому довелося пробиратися крізь хмару пилу, яку підняли ми з черепахою.

Однак тварина не зупинялася, і ми попрямували за нею.

Довелося увімкнути ліхтарик. Ми подолали чималу відстань, тричі переходячи через маленькі річки. Залишалося сподіватися, що Зерд запам'ятав дорогу.

Я посвітила ліхтариком навколо. Це місце нічим не вирізнялося серед інших місць у підземеллі, за винятком того, що тут були кам'яні сходи, які вели вгору. Біля нижньої сходинки, сховавши голову і лапи під панцир, завмерла велетенська черепаха.

- То що, ходімо? - на особливо високих сходинках Зерд подавав мені руку.

* * * * *

Сходи вивели на вершину гори, і я мало не скрикнула від радощів. На горизонті здіймався форт Мальрок.

Черепаха вивела нас коротким шляхом, тоді як шлях узбережжям міг зайняти кілька днів, і взагалі невідомо, чи вдалося б його подолати, бігаючи наввипередки з чудовиськом.

На рейді стояв авіаносець і галери, причому мені здалося, що я побачила рух на палубі авіаносця.

- Слава Єдиному, ви живі! - привітав нас Дан, віддаючи один за одним розпорядження. - Ми вже знаємо про чудовисько.

- Дан, я не уявляю, якою зброєю з ним можна битися. Не впевнена. що його візьме навіть пушка.