Розділ 47

Цю ніч ми провели у затишному гроті, та про жоден інтим не йшлося, оскільки Зерд ще з вечора нервував. На мої спроби дізнатися, у чому справа, коханий тільки мугикнув щось незрозуміле.

Зранку, поки я приводила себе до ладу, він вийшов і повернувся з порожніми руками. Це було дивно, тому що зазвичай він приносив жменю ягід або яблуко, якщо нам щастило натрапити на здичавілий сад.

- На вулиці смердить гаром.

- Ти через це нервував увечері?

- Я не був упевнений, - буркнув Зерд.

Дійсно, південно-західний вітер приніс сморід пожежі. Вирушивши у цьому напрямку, ми знайшли стоянку людей печер, тих самих, яким не пощастило прогнівити підземних жителів.

Схоже, вони знову проводили якийсь обряд, тому що по колу лежали обгорілі тіла, а в центрі стояли рештки барабанів.

Ворог напав зненацька, тільки що це за ворог?

Шамана ми знайшли у вцілілих кущах. Він сильно обгорів, однак був ще живий.

- Вартові, - прохрипів він, коли Зерд влив йому до рота трохи води.

- Ми грішили і викликали на себе гнів духів, - його голос був ледь чутним.

- Хто вбив ваших людей?

- Не хто, а що - слова давалися шаманові важко. - Гора ожила і дихнула полум'ям.

Я озирнулася навколо, очікуючи побачити діючий вулкан.

- Яка саме гора ожила?

- Не ці... Ці стоять на місці, - шаман спробував розтягнути губи у посмішці. - Жива гора пішла... пішла звідси.

- Не потрібно... - він зупинив Зерда, який збирався накласти пов'язку. - Я повинен... йти... за своїми людьми.

- Всі ваші люди загинули?

- Декілька жінок залишилися в печері... і діти...

Втім, вцілілі жінки, яких ми знайшли у печері. не схотіли з нами розмовляти.

- Йдіть своєю дорогою! - буркнула старша з них.

Зерд знизав плечима і попрямував до виходу з печери.

* * * * *

Велика кішка йшла по слідах чудовиська. Для неї це було неважко, оскільки монстр залишав по собі вельми специфічний запах. Якби попросили його описати, я б сказала, що він схожий на суміш запаху гуми, горілої кави та електричних розрядів.

Раніше Зерд уже розповідав про монстра, що б'є електричними розрядами, якого вони зустріли на Сході, та, схоже тут масштаб зовсім інший.

Сліди привели мене до свіжого завалу, тож, я повернулася до Зерда.

- У заваленій печері люди, - повідомила я після того, як він повернув мені людську подобу, і ми вже вдвох піднялися схилом.

На цій стоянці людям пощастило більше. Дитина побачила монстра здалеку і вчасно підняла тривогу, що дозволило їм заховатися в глибині печери.

Метнувши у печеру декілька блискавок, які особливо нікому не зашкодили, монстр завалив вхід, щоб люди не змогли вибратися. Це ми з'ясували, спільними зусиллями розібравши завал з того боку, де камені були меншого розміру, що дозволяло зрушити їх з місця.

- Не стріляйте! - гукнув Зерд у печеру, коли ми розхитували останній камінь, що закривав вхід. - Ми прийшли вас врятувати!

Нарешті брилу було зіштовхнуто униз, і відкрився прохід. В цій печері люди не були налаштовані вороже і не намагалися нас звинуватити, однак ми почули ту саму історію про живу гору, яка випльовує блискавки. Додалися тільки деякі подробиці щодо зовнішнього вигляду монстра.

- Там хтось іде! - до людей, з якими ми розмовляли, підбіг той самий хлопчик, який перед нападом чудовиська першим помітив його.

- Йди сюди, синку! - пригорнула його одна з жінок. - Кого ти бачив?

- Там чужий чоловік у сірій рясі.

- Сірий жрець? - ми перезирнулися і підвелися.

- Ми самі його зустрінемо. Залишайтесь тут, - звелів Зерд.