2.2

***

Натовп тут завжди однаковий: страх, азарт, жадоба крові, бажання видовищ. Я відчув це ще до першого удару.

Люди навколо рингу дихають швидше, кричать, роблять ставки й чекають, коли хтось упаде. Я звик до цього. Це мій світ, і я ним керую.

Суперник навпроти молодий, сильний, але нервово переступає з ноги на ногу, очі вже бігають. Він боїться мене. Сьогодні йому не пощастило і він це знає.

Я зробив крок уперед і випадково краєм зору вловив незвичний рух у натовпі: світле обличчя дівчини між темними силуетами. Вона стояла трохи осторонь, ніби ще не зовсім зрозуміла, куди потрапила.

Я відвів погляд — бій почався. Удар слідує за ударом. Суперник намагається притиснути мене до канатів. Непогано для новачка. Натовп реве.

— Вали його!

— Ламай!

Я глянув в зал і знову знайшов її. Вона не реагує, як інші, не робить ставок і не дивиться на кров. Вона дивиться тільки на мене. І в її очах немає того, що я бачу щовечора: ні страху, ні жадоби, ні хіті. Лише чисте, відкрите захоплення. Наче вона дивиться не на бійця, а на щось неможливе.

Я на секунду втратив пильність, пропустив удар. Кулак ковзнув по моїй щоці. Натовп вибухнув. Я навіть не відчув болю, бо продовжив дивитися на неї. Вона мене зацікавила.

І раптом вона, ніби відпустивши стриманість, кричить разом з усіма:

— Так! Вали його!

Я всміхнувся, дивлячись прямо на неї, й підморгнув. Її щоки миттєво спалахнули, і вона різко відвела погляд.

Хм. Прийти сюди, а тепер удавати, що їй тут не місце? У яку гру вона грає?

Я знову знайшов її очима, але вона вже відвернулася й намагалася пробратися крізь натовп. Ні, так не піде.

Бій раптом перестав бути цікавим. Цей хлопець показав усе, що міг. Пора з ним закінчувати, я зробив крок вбік і неочікуваний різкий удар у підборіддя. Та він упертий, спробував знову підвестися — дурень.

Я дав йому ще шанс, але він і цього разу не зрозумів. Це бісить, я витратив на нього забагато часу. Вона зараз піде. Кілька ударів — і він падає, уже без свідомості.

— І перемогу знову забирає… ВИРОК! — прогримів голос рефері.

Я нахилився до нього й коротко кивнув у зал.

— Ту, що вже йде, — сказав я, навіть не дивлячись на нього.

Він на мить розгубився, але швидко оговтався, дав знак. Прожектор тут же увімкнувся і впав у натовп, вириваючи її з темряви. Вона злякано завмерла й підвела очі прямо на мене.

— Наш переможець обрав свій трофей із залу!

На секунду в залі стало дивно тихо. Навіть рев натовпу глухне, залишаючись відлунням десь на краю свідомості.

Я не рухався, просто дивився на неї. Дав їй час зрозуміти, що сталося. Сьогодні вона стане моєю, тепер усі це знають.

Лише тоді зійшов з рингу, навмисно повільно.

Що ж у ній такого? Чому вона мене так зачепила? Нібито нічого особливого. Звичайна непоказна зовнішність, у мене були точно кращі. Але все ж у ній є те, чого тут немає ні в кого, — непідроблена розгубленість і щось ще, я так і не зрозумів.

І цей погляд... Я десь дуже давно вже бачив такий, до того, як світ навчив мене дивитися інакше. Вона добряче мене зачепила, хочу її, і тепер вона моя.

Я підійшов до неї майже впритул, перекриваючи своїм зростом їй світло прожектора.

Натовп довкола шаленів, але тут, між нами, ніби виник власний простір тиші. Її губи ледь привідкриті, груди швидко здіймалися, вона боязко відступила на крок. В очах немає того, що я звик бачити, — лише розгублене, майже наївне здивування.

Я дивився на неї кілька секунд. Потім коротко сказав:

— Ти.

І узяв її за руку. Мій палець ковзнув по внутрішньому боці її зап'ястя — там, де б'ється пульс. Тонка рука легко лягла в мою долоню. Вона зовсім не пручалася, повністю корилася мені.

Натовп розступався сам. Люди відходили убік, пропускаючи нас, сипали вигуками й схвальними криками.

Я вів її крізь зал до бокових дверей. Вона йшла поруч мовчки, і лише раз, коли двері за нашими спинами зачинилися, я відчув, як її пальці ледь напружилися в моїй руці. Наче вона тільки тепер прийшла до тями й почала розуміти, куди потрапила.

***

За вікнами машини проносилося нічне місто, спалахуючи плямами світла ліхтірів та зустрічних авто. Сергій щось говорив попереду, але я не слухав. Перед очима знову той самий впертий погляд і її спина, коли вона вислизнула в коридор.

Я бачив сотні жінок з однаковими поглядами, фальшивими усмішками в спробі сподобатися мені в клубах, барах, у моєму ліжку. Звичний спосіб зняти стрес і не більше.

Я давно перестав їх запам'ятовувати, але от її не можу викинути з голови. І навіть не її обличчя, а той момент, коли вона сказала:

— Знайди собі когось іншого.

Я тихо видихнув крізь зуби. Ніхто так зі мною не говорить. Ніхто.

Я пам'ятав, як вона намагалася відкрити двері. Як я притис її до дерева, її ніжне м'яке тіло. Хочу відчути її знову під собою.

А як вона дивилася на мене — прямо, вперто, ніби вирішила не кліпати. Більшість в цей момент уже плаче або просить. Вона ж ні.

Я відчув фантомний біль у паху й мимоволі всміхнувся. Давно такого вже не траплялося.

Маленька стерва. Вона вдарила мене, а потім утекла й гадає, що цим усе закінчиться? Я поглянув у темряву за вікном машини.

Дивна річ — я міг би зупинити її ще в клубі. Міг знайти через п'ять хвилин. Міг наказати привезти її назад. Але я дозволив утекти, просто стояв під ліхтарем і дивився, як від'їжджає її таксі.

— Отже, ти кусаєшся, — знову почув власний голос.

Мені справді стало цікаво, чим це закінчиться, але цікавість — це для тих, хто чекає. Я ж дію.

— Дізнайся про неї, — кажу спокійно.

Сергій вловив мій погляд у дзеркалі заднього виду.

— За годину буде.

— Довго.

Коротка пауза.

— Зроблю швидше.

Я ледь кивнув й знову поглянув вперед.

Вона втекла. Добре, так навіть краще. Я відчув, як усередині щось тихо стало на місце: відновився звичний контроль. Він повертався повільно, але чітко.