**Сцена 5: Фінал**

*Місце: Квартира в Харкові, світанок.*  

Максим стоїть на колінах перед розбитим вікном, його руки в крові, скло тріщить під пальцями, холодне повітря вривається, змішуючись із густим запахом паленої кави й землі, що сочиться крізь підлогу. Світанок забарвлює небо сірим, але світло не доходить до квартири — тіні стоять навколо нього, високі, з вигнутими спинами, довгими руками, їхні очі-ямки палають червоним, їхні "тіла" димні, але щільні, реальні, ніби плоть. 

"Обери," — їхній шепіт — його суд, він шепоче: "Хто я?" — і тіні відповідають: "Усе," — їхній ритм — його доля, Харків гудить, квартира рушиться, він кричить, його очі палають, він стоїть на межі, його вибір наближається, тіні чекають, їхні "руки" обіймають його, він тремтить, його розум тріщить, але він ще живий, він шепоче: "Я вирішу," — і тіні сміються, їхній танець — його кінець і початок.
 

— Максим падає, його очі палають, він шепоче: "Я стаю усім," — тіні зливаються з ним, їхні "тіла" вливаються в його груди, їхні голоси стають його голосом, книга горить, її попіл злітає, квартира рушиться, стіни падають, підлога провалюється, він сміється, його сміх — хор, що рве повітря. Світанок сліпить, але він не бачить його, його очі — ямки, що палають, його "тіло" — дим, що танцює, він виходить із квартири, його кроки — ритм міста, Харків гудить, трамваї співають, він стає усім — кодом, порожнечею, хаосом. 

Епілог: Люди зникають, їхні тіні танцюють із ним, Харків стає його розумом, його голосом, його волею, він шепоче колискову щоночі, місто живе ним, він усе, але ніхто, його ім’я забуте, але його присутність вічна, він сміється, його сміх — гудіння трамваїв, він став усім, але втратив себе.