**Сцена 2: Танець тіней**

*Місце: Квартира в Харкові, ніч.*  

Максим лежить на підлозі, його груди здіймаються важко, ніби повітря стало густим, як смола, квартира тремтить від гулу трамваїв унизу, їхній ритм — пульс, що б’ється в його скронях. Лампа миготить, кидаючи тьмяне світло на стіни, де тіні ростуть, їхні форми витягуються, стають чіткішими — жіночі силуети з довгими руками, вигнутими спинами, очима-ямками, що блищать, ніби вугілля в печі. Книга "Тіні" лежить поруч, її сторінки шелестять самі, пахнуть землею й солодким, ніби кров’ю вишень, слова на них течуть, ніби живі: "Ти нас створив," "Ти нас кликав," "Ти — ми." Максим хапає її, його пальці тремтять, він кричить: "Замовкніть!" — але голос слабкий, хрипкий, тоне в шепоті тіней, що оточують його, їхній хор низький, мелодійний, ніби колискова: "Ой ходила дівчина бережком..."  

Він підводиться на коліна, його футболка мокра від поту, запах кави в квартирі стає різким, ніби палена земля, підлога вібрує, ніби дихає, стіни скриплять, ніби старі кістки. Одна тінь наближається — її "тіло" димне, але чітке, її очі палають, вона шепоче: "Ти хотів знати..." Її голос ніжний, спокусливий, вібрує в його грудях, тепло тече по його шиї, ніби чиїсь губи торкаються шкіри, він стогне, його подих прискорюється, але страх рве горло. "Геть," — шепоче він, але рука тіні гладить його щоку, холодна, липка, але гаряча, її дотики спускаються до грудей, нігті — невидимі, але гострі — дряпають його шкіру, залишаючи червоні смуги, що пекуть. Він відштовхується, падає назад, але тіні множаться, їхні голоси зливаються: "Ти Матриця," "Ти ніщо," "Ти все," — кожна повторює його теорії, його сумніви, його страх.  

Він хапає голову руками, його нігті впиваються в скальп, він кричить: "Я не божевільний!" — але тіні сміються, їхній сміх — дзвінкий, жіночий, але моторошний, ніби скло, що тріскається. Одна тінь схиляється над ним, її "волосся" — дим — падає на його обличчя, пахне травами й вогнем, вона шепоче: "Танцюй із нами," — її рука ковзає по його грудях, спускається до живота, тепло рве його, збудження змішується з жахом, його тіло тремтить, він стогне, але відштовхується, падає на бік, його очі палають, він шепоче: "Це не реально," — але тінь сміється: "Що реально, Максиме?" Її пальці стискають його зап’ястя, холод пронизує, але жар тече по венах, він кричить, але звук тоне в гулі квартири, стіни дихають, підлога гудить, тіні танцюють навколо нього, їхні рухи плавні, спокусливі, ніби ритуал.  

Книга "Тіні" відкривається сама, її сторінки гортаються швидко, слова пишуться його почерком, але він їх не пам’ятає: "Я — код," "Я — порожнеча," "Я — хаос." Він хапає її, кидає в куток, але вона падає відкритою, слова течуть далі, ніби кров, тіні читають їх уголос, їхні голоси — хор, що рве його голову, він кричить: "Зупиніться!" — але вони наближаються, їхні "тіла" торкаються його, ніжні, гарячі, липкі, він стогне, його ноги слабнуть, одна тінь сідає на нього, її "губи" близько, холодний подих змішується з жаром, вона шепоче: "Ти нас створив," — її дотики рвуть його сорочку, нігті дряпають груди, він кричить, але збудження душить, його очі скляніють, тіні танцюють швидше, їхній ритм — пульс трамваїв, що гудять унизу.  

Він повзе до вікна, його руки трусяться, він рве простирадло, світло ліхтарів сліпить, Харків дивиться на нього — темні будинки, їхні вікна — очі, що блимають, місто шепоче його ім’я, тіні стають густішими, їхні голоси — його голоси, він кричить: "Я ще я!" — але сумнів рве його, він б’є по склу, його кулак кровоточить, але скло не тріскається, тіні хапають його за ноги, тягнуть назад, їхні "руки" гладять його спину, шию, груди, ніжно, спокусливо, він стогне, його тіло гнеться до них, але розум кричить, він шепоче: "Я не хочу," — але тіні сміються: "Ти вже вибрав." Книга гуде, її сторінки танцюють у повітрі, слова злітають, стають тінями, їхні очі палають, вони обіймають його, їхній танець — його суд, його свідомість тріщить, але тримається, він падає, його очі палають, він шепоче: "Я зрозумію," — але тіні шепочуть у відповідь: "Ти станеш нами."  

За вікном Харків співає колискову, трамваї гудять, квартира оживає — стіни пульсують, підлога тріщить, запах кави стає густим, ніби смерть, тіні танцюють навколо нього, їхні дотики — любов і кара, він кричить, але голос тоне, його розум — поле бою, тіні — його думки, що вирвались, вони спокушають і рвуть, Максим боїться, але очі горять, він шепоче: "Хто я?" — і тіні відповідають: "Усе," — їхній шепіт рве його душу, він падає на коліна, книга пише його страх, його бажання, його хаос, він тремтить, його свідомість ламається, але він ще тримається, тіні чекають, їхній танець — його доля, Харків дивиться, місто дихає його ім’ям, Максим боїться, але хоче знати, його розум тріщить, але бореться, тіні танцюють, їхній ритм — його кінець і початок.