Глава 1*

Ваше сьогодні - вже завтра стане минулим. Минулим, про яке хотітиметься забути, чи навпаки - ви ніколи не зможете його повернути, щоб змінити.

 Почалося все коли моя дочка, приїхала додому і звичайного весняного вечора повідомила про те, що виходить заміж - це так несподівано! Хоча ні, як на мене, початок всього стався набагато раніше, ще в 1998 році, а це на хвилину 22 роки назад.

Я тільки-но вступила до Чернівецького медичного коледжу за професією Фельдшера.

Я пам'ятаю той день, він достеменно змінив мене. Я, навіть думати стала по інакшому, ще більш рішуче, без зволікань, без проблеми вибору, і кінці у воду. Але чому зараз, на мене нахлинули такі давні спогади?

 Перше вересня. Великий натовп учнів...

Здається, я тоді спізнилася. А ще сонце - воно так пекло, і сліпило очі, як серед літа. Хоча мого невеличкого спізнення ніхто не помітив. Я втиснулася у ряди стоячих дівчат, ще геть не знайомих та чужих, і байдужих один до одного. Крім Вікторії - моєї подруги, ми з нею разом ще зі школи, вирішили пов'язати себе медициною.

Віка найкраща моя подруга, я дуже довіряю її. Іноді мені здається навіть більше ніж собі.

Коли ми разом, нам точно не буває нудно, бо ми геть різні... як відомо, протилежності притягуються. Я, наприклад вважаю себе оптимістом - правда деколи впадаю у паніку. Віка теж оптиміст, тільки з проявами істерики. Ну от уявляєте? Зійшлися, паніка з істерикою. Але нічого, так навіть цікавіше.

Мало не забула ще одну мою особливість - я часто потрапляю у курйозні ситуації. Вони самі мене переслідують, і хоч  намагаюся переводити усе у жарти, іноді таки мені не до сміху.

Минула година. Я досі стояла з нетерпінням очікуючи, закінчення "святкової лінійки".

Від нудьги починаю роздивлятися навколо. Для початку розглядаю бліді обличчя студентів, майже у всіх них звужені очі, від недосипу. Бачу, що хлопці тут є нічогенькі - на всякий смак. Мружу брови, не задоволено випинаю губи - на всякий, тільки не на мій. Думаю для мене вони ще надто тендітні - для мого бойового характеру, і міцної статури. 

Стараюся займатися спортом, і хоч якось підтримувати фігуру, бо я поміж тих, що схильні до повноти,  напевно тому, не люблю компліментів, що до моєї зовнішності, особливо ніжних. Насправді я дуже сором'язлива, у мене досі не було хлопця, взагалі ніякого, вони просто не помічають в мені привабливу дівчину. Я теж, красунею себе не вважаю, і намагаюся любити себе яка є. Правда моє хвилясте волосся бісить страшенно, воно крутиться навсебіч, тому часто користуюся плойкою.

Іноді бувають дні, мені хочеться бути трішечки схожою на мою подругу - Віку (Я дуже люблю її): висока, струнка блондинка, виразні блакитні очі, пухкі губи. Думаю ідеал кожного хлопця, а в неї їх, хоч греблю гати. Ох! Не позаздриш їм, навіть декого шкода - скільки розбитих сердець.

Віка знає собі ціну. Тільки не подумайте, дівчина вона порядна і чесна, тому зараз зустрічається з одним хлопцем, його звати - Артур. Звичайно теж красень за всіма канонами краси : високий брюнет, рерєфна фігура, просто ідеальні параметри для хлопця 22 роки.  На щастя мені такі, не подобаються (Я вже починаю переживати, ніякі хлопці не подобаються).

Та напевно через різні смаки на протилежну стать, ми досі дружимо з Вікою, і поки ще жодного разу серйозно не сварилися.

До тепер, я прискіпливо вдивляюся на обличчя тутешніх хлопців, в надії знайти когось, на мій смак. До мого кругозору потрапили два чорнявих хлопці, вони стояли окремо від інших, майже однакового зросту. З вигляду трохи старші за студентів. Один з них, мені навіть приглянувся: впевнена міцна постава, одягнутий у класичні штани, чорна сорочка у білу вузьку смужку, що окреслює пружні м'язи. Акуратна стильна зачіска, а головне, без щетини чи бороди, терпіти не можу таких чоловіків. Мені навіть полегшало, напевно таки мені подобаються хлопці.

З нетерпінням чекаю коли офіційна частина - "Першого Вересня" закінчиться. Спека, як на початок осені неймовірна, хочеться сховатися кудись у тінь, від цього пекучого сонця, бодай під ту високу розлогу вербу, куди скупчилися всі викладачі, ховаючись за зеленим віттям.

Буквально за якусь хвилину, директорка вишу, почала перелік викладачів, та їх фахові спеціальності, а це означало закінчення "Лінійки". Кожен приставлений викладач, виходив у ширенгу, на середину майданчика. 

Більшу частину викладачів, які виходили, я навіть не запам'ятала, ні імен, ані предмет який вони будуть викладати. Навіть їхні обличчя для мене стануть сурпризом. Проте як виявилося, ті два, високих брюнета - що мені спочатку сподобались виявилися - викладачами Фізичного виховання. І якщо я не прослухала оба Олександра.

Вже майже в кінці свята, по черзі проводжу очима всіх викладачів, так би мовити, візуальна характеристика. Але тут нічого цікавого : Високі, низькі, суворі, смішні, молоді, старі - більш вимогливі й нудні... Один взагалі сховався у затінку, в самому краю, якраз ближче до верби, обличчя майже не видно, здається у нього є вуса. Верх - червона сорочка, краватка такого ж кольору, - відданий своїй праці. Не дуже старий, але напевне вимогливий, може навіть суворий, і більше нічим не примітний викладач.

Нарешті офіційна частина свята, була завершена. Всі новоспечені студенти розійшлися по аудиторіях, де розпочалися перші пари, та краще знайомство з навчальним процесом, і взагалі світом - нових друзів, колег, знайомих, або просто людей, яких в майбутньому можна ненавидіти.

Ми з Вікою сіли за парту в першому ряду, у самому центрі - ця звичка у мене ще зі школи, я завжди сиділа на перші парті. Інші навпаки, намагалися прилаштуватися кудись на самий кінець. А мене до переду тягне, бачте полюбляю коли вчителі... - (був один такий) запльовують мене слиною. Сподіваюся тут такого немає?

 Чомусь зараз відчуваю легке хвилювання, навіть лице розпашілося. Я не люблю ці нові знайомства. Оглядаю краєм ока кабінет, це точно відрізняється від шкільних класів. На стінах розписана анатомія людини, намальовані частини тіла, органи, а на вікні у кутку, людський муляж. Позад нас, білі залізні тумбочки зі медичним приладдям...