Розділ 2

Заплющені найкраще бачать очі,
Не знавши втіх на денному путі.
Тебе вві сні мій зір стріча охоче,
Яснішаю тобою в темноті.

(В.Шекспир.)

/Злата/

 Жовтень цього року був напрочуд теплим і спокійним. Рідкісні дощові дні швидко змінювалися сонячними, а бабине літо, здавалося б затягнеться аж до зими. Стельмах любила будь-яку пору року, не віддаючи переваги якомусь місяцю чи дню. Вона любила жити, а не думати про життя. І напевно, саме ця риса характеру і робила Злату особливою, а не її з дитинства дивне для однолітків ім’я, приємна зовнішність і величезні очі, в яких, здавалося, може відбиватися весь світ.

 Дівчина вийшла з під’їзду в якому знаходилася її маленька квартирка, що дісталася від бабусі, і попрямувала на паркінг. У п’ятдесяти метрах від будинку і був припаркований її маленький Сітроен, який дівчина придбала на власні заощадження, відмовившись від допомоги вітчима.

 Злата, безсумнівно, була вдячна Антону Федоровичу за допомогу, але прийняти такий щедрий подарунок не змогла. Вона і так була вдячна йому за любов до матері, за допомогу і підтримку, і за ще багато-багато речей, які він зумів їй дати. За все те, чого вона втратила після раптової смерті батька.

 І хоч Стельмах ніколи не називала Антона Федоровича батьком, вони обидвоє знали, як багато означають один для одного. У найскладніші життєві ситуації, саме вітчим допоміг Златі, а не мати. Остання, бувши жінкою ніжною і вразливою, завжди й у всьому покладалася на волю чоловіка, що був поруч. На жаль, але вона не вміла «тримати удар», а тому і не знала, як навчити доньку бути мужньою й терпеливою. Жінка не знала, як виховати в дитині тверді риси характеру, оскільки сама ніколи стійкістю і хоробрістю не володіла.

 Віра Миколаївна завжди була м’якою, ніжною і доброю натурою, яка любила проводити час на кухні, з дітьми, в колі сім’ї, створюючи тепло і затишок для своїх близьких. Всі рішення в сім’ї Віри приймали чоловіки: спочатку батько Злати, потім вітчим Антон. Навіть на роботі вона була боязкою і поступливою, та так і не встигла побудувати кар’єру, пішовши в декрет через два роки роботи. «До бізнес-леді, мені було далеко.» – стверджувала мати Злати.

 Такі риси характеру не робили Вероніку Миколаївну поганою матір’ю чи дурною дружиною, зовсім ні. Просто, їй була відведена роль тієї, яка завжди пестила і голубила, а будь-які проблеми та негаразди вирішувались за допомогою її чудо-чаю і солодких оладок.

 При згадці про смачні пиріжки матінки, у Стельмах забурчало у животі. Під час розмови з подружкою, Злата так була захоплена думками про колишнього, що зовсім не подумала про їжу. Повертатися додому було вже пізно, а їхати в якесь кафе не було часу.

 – Може нарешті сходити в нашу їдальню? – промовила Злата, сідаючи в машину. – Певно так і зроблю. Перехоплю що-небудь на перерві.

 Поки Стельмах добиралася до своєї школи, думки раз у раз поверталися до теми «Слава колишній-козел Арсеній», відроджуючи в дівочій пам’яті тогорічні події. Зокрема, найгірші моменти їхніх стосунків.

– Боже, Злата, ти знову одягла цю сукню! – невдоволено пирхнув наречений, розглядаючи її зображення у величезному дзеркалі.

 – А що не так з сукнею? – несміливо запитала Злата, читаючи в погляді коханого роздратування.

 – Ти знову погладшала, і воно тобі не йде. Та й колір дуже яскравий. – останні пів року Слава почав поводитися занадто грубо. Він став частіше критикувати фігуру коханої, змушуючи її відчувати себе некрасивою і непотрібною.

 – Слав, ну що ти таке кажеш? Ну де я погладшала? – дівчина не розуміла претензій чоловіка, адже вже більше, ніж три роки займалася спортом, ходила на йогу і вела здоровий спосіб життя. Та вона навіть маленьку шоколадку дозволяла собі з’їсти, максимум, раз у два тижні. І то потайки від нареченого.

 – Ось тут і тут! – Слава встав з крісла на якому сидів, і підійшовши до нареченої, вказав пальцем на її стегна і талію.

 Злата з подивом дивилася на свій образ в дзеркалі та старанно намагалася знайти там зайві сантиметри. Вона намагалася зрозуміти, як можна було погладшати бігаючи три рази в тиждень, жуючи одні салати, і працюючи немов конячка. За той час, що Стельмах перебралася жити до нареченого, вона не тільки скинула зайву вагу, яка чомусь заважав тільки коханому, але ще і підкачала і підкоригувала всі свої слабкі місця.

Дівчина ніколи не вважала себе пампушкою. При зрості сто шістдесят п’ять сантиметрів, вона важила шістдесят чотири кілограми. Єдине, що було круглим у дівчини – це милі рожеві щічки. Та й ті зникли після того, як Стельмах стала бігати вранці. Адже вона так хотіла стати найкрасивішою та найкращою нареченою у світі.

 Спочатку відносин Стельмах і Арсенія все було, як в кращих голлівудських фільмах про любов: він водив її на романтичні побачення, дарував величезні букети квітів, купував подарунки, і навіть звозив в Париж. Злата була на сьомому небі від щастя, коли Слава зробив їй пропозицію в найромантичнішому місті світу. У неї захоплювало дух, коли він встав на одне коліно і з посмішкою на губах, попросив її стати його дружиною.

 Тоді, в Парижі, дівчині здавалося, що про більше щастя і годі мріяти. Вона була впевнена, що зуміла схопити пташку щастя за хвіст. А ось тепер, їй хотілося бігти від своєї любові куди завгодно. Та хоч на край світу. Аби більше не слухати його нескінченні докори й образи.

 – Злат, я відома людина, молода зірка вітчизняного спорту, і мені хотілося б, щоб моя наречена була ідеальною. Щоб всі заздрили мені, а не дивувалися, де я знайшов таку квочку. – останнє слово потрапило прямо в серце.

 Злата зіщулилася, відчуваючи холодність фрази Слави і її цинічність. На віях дівчини заблищали сльози, а в душі оселилася гірка печаль.